Тінь вітру. Карлос СафонЧитать онлайн книгу.
до мого палкого бажання бути Клариним товаришем ставився доброзичливо – либонь, упевнений був, що таке знайомство цілком безпечне для Клари. Він навіть дав мені запасний комплект ключів від квартири, щоб я міг приходити, коли Бернарди немає вдома.
Час від часу він і досі спокушав мене пропозиціями продати Каракса.
– Я розповів про твою книжку колегам, які торгують антикварними виданнями, – підлещувався Барсело, – і вони одностайно погодилися, що твій Каракс вартий цілого маєтку!
Я незмінно відхиляв його пропозиції, на що він лише хитро осміхався.
Що ж стосується мого батька, то з ним була інша історія. З роками він ставав дедалі відвертішим зі мною: здавалося, він хоче побороти своє інстинктивне небажання говорити про незручні речі. Якось він обмовився, що мої стосунки з Кларою непокоять його.
– Тобі потрібно бігати з приятелями твого віку, такими як Томас Аґілар, а не гуляти з жінкою, яка вже достатньо доросла, щоб вийти заміж! – переконував він мене. – Здається, ти геть забув про Томаса, а він хороший хлопець!
– Яка різниця, скільки Кларі років, якщо ми просто друзі?!
Чесно кажучи, згадки про Томаса таки допікали мене до живого, бо батько мав рацію: я не бачився з другом місяцями, хоча раніше ми були нерозлучні.
Батько докірливо дивився на мене.
– Даніелю, ти нічого не знаєш про жінок, а ця грається з тобою, як кішка з мишею.
– Це ти нічого не знаєш про жінок, – ображено відповідав я. – І ще менше про Клару.
Однак наші розмови на цю тему рідко коли сягали більшого, ніж обмін докорами й ображеними поглядами.
Коли я був не у школі й не з Кларою, свій час я присвячував книгарні: прибирав у коморі, розносив замовлення, виконував доручення й обслуговував постійних покупців. Та батько чомусь скаржився, ніби я не вкладаю в роботу ані розуму, ані серця. Я парирував, що проводжу у книгарні майже все життя, тож не розумію, на що він може нарікати.
Ночами, коли сон уникав мене, я просто лежав і згадував минуле. Згадував наш із батьком маленький світ, у якому ми залишилися удвох після смерті мами; згадував роки, коли я мріяв про «Монбланський шедевр» та олов’яні потяги… То були роки спокою та печалі, і увесь той світ перетворився на пару одного літнього вечора, коли батько повів мене на Цвинтар забутих книжок. Час завжди грає проти нас.
Одного дня батько дізнався, що я віддав книжку Каракса Кларі, й розгнівався.
– Ти не справдив моїх сподівань, Даніелю. Коли я привів тебе в це таємне місце, я попередив: книжка, яку ти обереш, – особлива. Вона мала належати тільки тобі, й ти зобов’язався відповідати за неї.
– Тоді мені було лише десять, тату, й це була дитяча гра.
Батько подивився на мене так, наче я вдарив його ножем.
– А тепер тобі чотирнадцять, і ти не просто хлоп’як – ти хлоп’як, який має зухвалість уявляти себе дорослим чоловіком. Життя дасть тобі міцного стусана, Даніелю. І незабаром.
Я подумав, що батько просто ображений: адже я й справді забагато часу проводив у