Тінь вітру. Карлос СафонЧитать онлайн книгу.
Знаю, кілька років тому вона одружилася з непоганим хлопцем, журналістом, трохи легковажним – я б сказав, це один з тих чоловіків, які завжди потрапляють у халепу через політичні погляди, – але в нього добре серце. Вони побралися цивільним шлюбом, нікого не запросили на весілля. Я дізнався про це місяць по тому. Вона не знайомила мене зі своїм чоловіком, мені відомо тільки, що його звуть Мікель… чи якось так. Не думаю, що вона дуже пишається своїм батьком, але я її не звинувачую. Після одруження вона стала іншою жінкою. Уяви, навіть навчилася в’язати, й мені сказали, що вона більше не вдягається як Симона де Бовуар[11]. Одного дня я дізнаюся, що став дідусем… Уже багато років Нурія працює вдома – перекладає з італійської та французької. Чесно кажучи, не знаю, звідки в неї талант. Точно не від батька. Дай-но я запишу тобі її адресу, хоча я й не певен, що це слушна ідея – говорити, хто саме тебе послав…
Нашкрябавши щось на полях старої газети, Ісак віддав газету мені.
– Красно дякую. Хтозна, може, вона щось пригадає…
Ісак сумовито всміхнувся.
– У дитинстві вона пам’ятала все. Геть усе. Коли діти дорослішають, ти більше не знаєш, про що вони думають, що відчувають. Гадаю, так і повинно бути… Не переказуй Нурії моїх слів, гаразд? Те, що було сказано цієї ночі, не повинно вийти за ці стіни.
– Не турбуйтеся… А ви гадаєте, вона й досі мріє про Каракса?
Ісак глибоко зітхнув і опустив очі.
– Хтозна! Не знаю, чи справді вона його кохала. Такі речі залишаються в серці… Але тепер Нурія заміжня жінка. Коли я був десь у твоєму віці, я мав подружку, її звали Тересіта Боадас, вона шила фартухи на текстильній фабриці «Санта-Марія», що на вулиці Комерсіо. Їй було шістнадцять, двома роками молодша за мене, й вона була першою жінкою, в яку я закохався. Не дивись на мене так – знаю, ви, молоді, гадаєте, наче ми, старі, ніколи не закохувались… У батька Тересіти, німого від народження, був візок із льодом на ринку Борне. Ти не уявляєш, як я налякався, коли попросив руки Тересіти в її батька! Він п’ять хвилин – цілих п’ять хвилин! – мовчки витріщався на мене, тримаючи в руках кайло для льоду. Я два роки заощаджував гроші, щоб купити обручку для Тересіти, – а вона раптом захворіла. Сказала, наче щось підхопила на роботі… а шість місяців по тому померла. Туберкульоз. Досі пам’ятаю, як стогнав її німий батько, коли ми ховали Тересіту на цвинтарі в Пуебло-Нуево…
Я не наважувався дихати.
Трохи згодом Ісак звів очі й посміхнувся.
– Я розповідаю про події п’ятдесятип’ятирічної давнини, хлопче! Та якщо відверто, дня не минає, щоб я не згадав про неї, про наші далекі прогулянки аж до Всесвітньої виставки, що залишилася з 1888 року… Згадую, як Тересіта глузувала з мене, коли я читав їй вірші, які написав у задній кімнаті бакалійної крамниці мого дядька Леопольдо. Я навіть пам’ятаю обличчя циганки, яка на пляжі Боґатель віщувала нам долю й сказала, що ми завжди будемо разом… Що ж, певною мірою та циганка мала рацію. Що я тобі можу сказати?.. Так, гадаю, Нурія досі пам’ятає Каракса, навіть
Simone de Beauvoir (1908–1986) – відома французька письменниця й філософ-екзистенціаліст. Близький друг Ж. -П. Сартра.