Тінь вітру. Карлос СафонЧитать онлайн книгу.
я, відчуваючи, як мій батько посміхається собі в кулак.
Барсело насупився й подивився на батька.
– Семпере, мій любий старий друже, тільки заради тебе, заради моєї великої поваги до тебе, заради нашої давньої тісної дружби, яка робить нас майже братами, я дам тобі за неї сорок песо – це остаточна ціна.
– Про це ти маєш розмовляти з моїм сином, – зауважив батько. – Це його книжка.
Барсело обдарував мене вовчою усмішкою.
– А ти що скажеш, хлопчиську? Сорок песо – непогано для першого продажу… Семпере, здається, твій син зробить собі неабияке ім’я в бізнесі.
Усі хором загули, схвалюючи його зауваження. Барсело кинув на мене переможний погляд і витяг шкіряний гаманець. Церемонно відрахувавши дві сотні песет – чималі на той час гроші, – він передав був їх мені, та я похитав головою. Барсело знову спохмурнів.
– Любий хлопче, жадібність – один з наймерзенніших гріхів. Я скажу більше: це смертний гріх. Можеш мати мене за божевільного, але я підіймаю ціну до шістдесяти песо – можеш відкрити рахунок у пенсійному фонді. У твоєму віці ти вже маєш замислюватися над майбутнім.
Я знову похитав головою. Барсело крізь свій монокль кинув спопеляючий погляд на мого батька.
– Не дивись на мене, – відказав тато. – Я тут лише як супровідна особа.
Барсело зітхнув та пильно подивився мені у вічі.
– Добре, молодший. Чого ж саме ти хочеш?
– Я лише хочу дізнатися, хто такий Хуліан Каракс і де можна знайти інші його твори.
Барсело всміхнувся й сховав гаманець назад у кишеню.
– Оце мені ще грамотій! Семпере, чим ти його годуєш? – Книгопродавець нахилився до мене ближче. На мить мені здалося, що на його обличчі промайнула повага, якої не було кількома хвилинами раніше. – Пропоную домовитися, – сказав він. – Завтра, у неділю, увечері завітаєш до бібліотеки «Атенео» й спитаєш мене. Принесеш свою дорогоцінну знахідку із собою, щоб я міг оглянути її ретельніше. А я розповім тобі, що мені відомо про Хуліана Каракса. Qui pro quo[3].
– Кві… про що?
– Це латина, молодий чоловіче. Не існує «мертвих мов», існують тільки ледачі уми. Інакше кажучи, ніщо не дістається задарма. Але ти мені подобаєшся, тож я зроблю тобі послугу.
Я вирішив бути привітним до цього чоловіка із гострим, немов клинок, язиком, – дуже вже мені кортіло дізнатися більше про Хуліана Каракса. Я всміхнувся янгольською усмішкою, наче виявляючи якнайщиріший захват його латиною.
– Не забудь: завтра в бібліотеці «Атенео», – нагадав книгопродавець. – Тільки принось книжку! Інакше нічого не вийде.
– Гаразд.
Наша розмова потроху потонула в гомоні застільного товариства. Перейшли до обговорення якихось документів, що їх було знайдено в підвальних приміщеннях Ескоріалу[4]; у документах ніби йшлося, що Міґель де Сервантес – то насправді псевдонім огрядної волосатої дами-письменниці з Толедо. Барсело здавався збентеженим; він навіть не втручався в дискусію і лишався мовчазним, начепивши на
Qiu pro quo
El Escorial – королівський палац поблизу Мадрида, побудований у другій половині XVI століття. Найбільша королівська резиденція у світі. Крім усього іншого, в Ескоріалі знайдено цінні сховища документів, зокрема з часів іспанських завоювань в Америці.