Втікач із Бригідок. Андрій КокотюхаЧитать онлайн книгу.
мають інакші закони. Чи ви цього не зрозуміли?
– Не бачу різниці між ворогами, – вперто правив своє Ладний. – Недруги зазіхають на чуже. Косацький теж забрав чуже.
– А хтось дав вам право власності на ту жінку? Оксана… – Кошовий ляснув себе по лобі. – Дідько! Ну просте ж таке в неї прізвище, постійно забуваю!
– Антонів, – глухо мовив стрілець. – І не треба її згадувати всує.
– Нам усе одно доведеться її згадувати. Ви вбили через ревнощі…
– Кепський ви захисник, пане Кошовий.
– Чому?
– Вдруге назвали мене вбивцею. А мали б захищати, доводити невинуватість.
– Тут? – Клим обвів рукою. – У цій камері?
Ладний чим далі, тим більше нервував. Тепер Кошовий звернув увагу: внутрішня сила, яку він відчув, стримувалася непросто. Вибухнути січовик міг будь-якої миті.
– Я повинен вийти звідси, – чітко вимовив Захар.
– Є лише один спосіб. Слідство визнає, що помилилося. Та для цього має бути проведена певна робота. Якщо зберуть докази, котрі доведуть вашу непричетність, вийдете або до суду, або – просто з судової зали. Інших законних способів, на жаль, нема.
– Законних.
Клим насторожився.
– Ви хочете вийти незаконно?
– Мене запроторили сюди незаконно, – тепер стрілець обвів рукою камеру. – Та Господи, що ви знаєте про мене!
– Ви покликали, – Кошовий далі поводив себе стримано. – Я прийшов. І не знаю про вас нічого, крім військових подвигів. Для чого було все перекреслювати…
– Так послухайте, чорт забирай! – гаркнув Захар.
І посунув на нього.
Чекаючи на щось подібне, Клим усе одно мимоволі здригнувся й втиснувся в стіну. Кайданок на в’язневі не було, і стрілець мав кураж накинутись на нього просто тут, у камері, і душити, поки на крик прибіжить варта. Проте, зважаючи, з ким мається до діла, Кошовий лишав для себе мінімум шансів у замкненому просторі.
Та Ладний підійшов упритул, уперся в стіну по обидва боки Климової голови, і тепер їх розділяла лише відстань довжини стрільцевих рук. Дихання Ладного було важким, не дуже приємним – дешевий тютюн, змішаний з перегаром. Клим навіть машинально відвернувся, кривлячись, але потім знову глянув Захарові в очі.
– Слухаю.
– Я не вбивав Косацького. Не знаю, як це довести. Доводити мають слідчі, адвокати, бо такі правила: на слово людині ніхто ніколи не вірить. Мені сказали поговорити з вами, бо ви допоможете.
– Допоможу. Давайте заспокоїмося й поговоримо.
Ладний відхилився, відступив на кілька кроків.
– Говоріть.
Кошовий зібрався з думками.
– Отже, ви не вбивали, – мовив, не так балакаючи з Захаром, як міркуючи вголос. – Коли так, почнемо спочатку.
Зараз Кошовий відчув себе більш упевнено.
Пройшовшись по невеликій камері, він потер руки, як часто робив, виступаючи в суді. Віко не сіпалося, він був готовий до бою. Навіть не стримався – підбадьорливо посміхнувся стрільцеві.
– Я читав вашу записку…
– То лист, – перервав Захар.
– Хто адресат?
– Вам