Острів Скарбів / Treasure Island. Роберт Луїс СтівенсонЧитать онлайн книгу.
можна так називати. Це справи не міняє. У нього рубець на щоці і дуже приємна поведінка, особливо коли він напідпитку. От він який, мій штурман Біллі! Ну, а у вашого капітана теж є рубець на щоці… І саме на правій щоці. Правда ж? А що я казав! Ну, то чи вдома зараз мій штурман Біллі?
Я відповів, що він пішов прогулятись.
– А якою дорогою, синку? Якою дорогою він пішов?
Я показав йому на скелю, пояснив, якою дорогою і коли має повернутися капітан, відповів ще на кілька запитань.
– Ах, – сказав незнайомий, – мій приятель Біллі зрадіє мені, мов добрій чарці.
Вираз його обличчя, коли він промовив ці слова, був аж ніяк не приємний, і я мав усі підстави гадати, що незнайомий помилявся, навіть коли він справді думав те, що казав. Але я вважав, що ця справа мене не обходить. До того ж важко було вирішити, що робити за таких обставин. Незнайомець пильно стежив за дверима корчми, притулившись біля входу, мов кіт, що стереже мишу.
Коли я спробував вийти надвір, він наказав мені негайно повернутись. Йому здалося, що я не досить швидко виконав наказ; тієї ж миті жахлива гримаса перекосила його обличчя, і він так гримнув на мене, що я аж підстрибнув з переляку. Проте, коли я повернувся, він знову почав розмовляти зі мною, як і раніше, – напівулесливо, напівжартівливо, поплескав мене по плечу і сказав, що я гарний хлопчина й одразу сподобався йому.
– У мене є синок, – сказав він, – і ви схожі, мов дві цеглини. Він – гордість мого батьківського серця. Але для хлопців головне – дисципліна, так, синку, дисципліна. Коли б ти поплавав з Біллі, тебе не треба було б гукати двічі – е, ні! Біллі не повторював двічі своїх наказів. У нього були зовсім інші порядки… А ось і він, мій штурман Біллі, з підзорною трубою під пахвою, благослови його Боже! Давай повернемося до вітальні, синку, і сховаємося за дверима, щоб зробити Біллі маленький сюрприз, благослови його Боже!
З цими словами незнайомець потяг мене до вітальні й поставив позад себе в кутку, щоб ми обидвоє були схованими за відчиненими дверима. Я дуже збентежився і злякався, як ви можете собі уявити. Та ще більше я злякався, побачивши, що незнайомий і сам боїться. Він хапався за руків’я свого кортика і совав лезом в піхвах. Увесь час він ковтав слину, ніби щось застрягло йому в горлянці.
Нарешті до кімнати ввалився капітан, грюкнув дверима і, не оглядаючись, попрямував до столу, де на нього чекав сніданок.
– Біллі! – гукнув незнайомець, намагаючись надати своєму голосу якнайбільше сміливості й твердості.
Капітан швидко обернувся і став лицем до нас. Уся засмага одразу зійшла з його обличчя, навіть ніс його став синім. У нього був вигляд людини, що раптом побачила привида, чи диявола, чи щось іще гірше, коли тільки може бути щось гірше. І, слово честі, мені навіть гірко було дивитися на нього, так він одразу постарів і змарнів.
– Впізнаєш мене, Біллі? Ну як же ти можеш не впізнати свого давнього корабельного товариша, Біллі! – сказав незнайомець.
Капітан тяжко зітхнув.
– Чорний Пес! – промовив він