Магеллан. Амеріґо (збірник). Стефан ЦвейгЧитать онлайн книгу.
а то й більше днів до Малакки (поблизу нинішнього Сингапура). Тут у витканих ним тенетах уже чатує перший павук-кровопивця: хазяїн гавані, могутній султан, він стягує з купця мито за перевантаження товару. Лише після сплати мита купець одержує право перенести духмяний товар на джонку, дещо більше за розмірами парусне судно, і знову широке весло або чотирикутне вітрило поволі рухає суденце вздовж берегів Індії. Так спливає не один місяць: одноманітна їзда під вітрилом, а в штиль – нестерпно довге чекання під спекотливим, безхмарним небом. Тоді знову поквапна втеча від тайфунів і корсарів. Яке ж важке й невимовно небезпечне це перевезення товарів через два, ба навіть через три тропічних моря! З п’яти суден майже щоразу одне стає жертвою бур або піратів, і купець дякує Богові, коли, благополучно поминувши Камбай, нарешті дістанеться до Ормуза чи Адена, де йому відкривається доступ до Arabia felix[3] або Єгипту. Однак новий спосіб перевезення, що починається в тутешніх краях, не менш тяжкий і не менш небезпечний. Довжелезними покірливими вервечками стоять у цих перевалочних гаванях тисячі верблюдів, за першим знаком хазяїна слухняно опускаючись на коліна, коли на них один за одним нав’ючують туго перев’язані тюки перцю та мускатного цвіту, і, розмірено погойдуючись, «чотириногі кораблі» розпочинають свою путь по піщаному морю. Довгі й довгі місяці просуваються крізь пустелю арабські каравани з індійськими товарами – «тисяча й одна ніч» немов воскресає в цих назвах – через Бассору, Багдад і Дамаск до Бейрута і Трапезунда або через Джідду до Каїра. Ці предковічні довгі шляхи добре відомі торговцям ще з часів фараонів і бактрійців. Але, на лихо, їх не згірше знають бедуїни – ці пірати пустелі; сміливий набіг часто-густо одним махом знищує плоди зусиль багатьох місяців. Навіть коли й пощастить порятувати добро від піщаних вихорів та бедуїнів, то воно стає здобиччю інших розбійників: з кожного верблюда, з кожного тюка хеджаські еміри, єгипетські й сирійські султани вимагають сплати мита, до того ж якнайщедрішого. Сотнями тисяч дукатів оцінюються щорічні прибутки одного лише єгипетського розбійника з великої дороги, який стягує мито за перевезення прянощів. І коли, нарешті, караван дістанеться гирла Нілу – поблизу Александрії, – там його вже очікує останній, але далеко не найскромніший любитель поживитися – венеціанський флот. Відтоді як Венеція підступно знищила свою торгову суперницю – Візантію, ця маленька республіка повністю привласнила собі монополію торгівлі прянощами на Заході; замість того щоб перевозити товар до місця призначення, його спершу везуть до Ріальто, де його купують на торгах німецькі, фламандські чи англійські маклери. І лише по тому, у возах на широких колесах, через засніжені й зледенілі альпійські перевали, котяться ці плоди, два роки тому народжені і виплекані тропічним сонцем, до європейського крамаря, отже, й до споживача.
Не менше ніж через дюжину рук, – меланхолійно занотовує Мартін Бегайм
Щасливої Аравії (