Колекція гадів (збірник). Андрій КокотюхаЧитать онлайн книгу.
тобі про будинок кажу. Сама тут вперше. Хто він такий – не знаю.
– Давай знайомитися.
Білан провів рукою по одвірку, шукаючи кнопку дзвінка. Та пальці наткнулися лише на те місце, де вона колись була. Завагавшись на мить, хлопець кілька разів стукнув кісточками пальців у старі двері. Зсередини панувала тиша. Він постукав сильніше, а тоді взявся за металеву ручку і повернув її.
Вона піддалася. Двері з рипом прочинилися.
Не сподіваючись на таке, Поліна, зойкнувши, відсахнулася. Якби Максим прийшов у таке місце сам, він би теж злякався і, чесно кажучи, не пішов би далі. Але поруч із дівчинкою він мусив здаватися сміливим. Тому ступив до помешкання першим. Поля посунула за ним, автоматично причинивши двері.
Навіть якби Максим хотів роздивитися, що тут таке, все одно не зміг би. Всередині було темно, лиш десь попереду на стіні стрибали відблиски незрозумілого походження. Розвівши руки в сторони, хлопець торкнувся пучками пальців правої до стіни. Торкнутися стіни з лівого боку він зміг, лише посунувши на два кроки ліворуч. Передпокій у цій старій кімнаті був не величезним, проте досить просторим.
Перш ніж рухатися далі, назустріч відблискам, хлопець легенько відсторонив Поліну, підійшов до вхідних дверей. Очі ще не звикли до темряви, він далі вивчав обстановку навпомацки.
Пальці намацали автоматичний замок. Значить, зробив висновок Максим, у разі чого тут можна зачинитися зсередини. Одначе двері залишили відкритими. Отже, той, хто тут є, хоч би хто він був, чекає на гостя. І, очевидно, нічого справді страшного в цьому Клубі Боягузів із ними не станеться – інакше двері б щільно зачинилися за ними.
Заспокоївши самого себе такими висновками, Білан, знову відсторонивши Поліну, обережно рушив уперед, тримаючись за стіну правою рукою. Раптом стіна скінчилася, і хлопець, зробивши наступний крок, вийшов просто в інший коридор. Відразу стало ясно, що тут відблискує.
Вздовж стін по всій довжині темного коридору горіли свічечки.
Вони були недостатньо яскравими та великими, щоб освітлювати все приміщення. Та свічок і світла від них вистачало, аби створити ілюзію світлої стежки – шляху, який веде до нового життя: по-іншому Максим це не сприйняв. Придумано дотепно та з певним розрахунком, нічого не скажеш.
Відразу ж згадалася Дорога з Жовтої Цегли, з якої не можна звертати і яка приведе всіх мандрівників до Смарагдового Міста. Чи до Країни Оз[2] – що кому більше подобається. У будь-якому разі наприкінці шляху чекав чарівник, що виконає всі бажання, серед яких – зробити сміливим Лева-боягуза.
Освітлений свічками коридор завершувався причиненими дверима. Мабуть, вони вели до великої кімнати.
– Це ти? – прозвучало раптом у тиші. Голос луною відбився від стелі, й по тілу Білана зрадливо побігли мурашки. Він хотів відповісти, та вчасно зупинився. Запитання повторилося, і Поліна, зрозумівши, що треба робити, озвалася:
– Так… Я прийшла…
– Ти боїшся? Тобі страшно?
– Т-так,