Бродяги Пiвночi (збірник). Джеймс КервудЧитать онлайн книгу.
стати до бою з молодим, щоб відняти в нього дім і сім’ю. Від ранку вони билися вже третій раз. Перетоптаний сніг став червоним від крові. Саме її запах і дістався ніздрів Казана й Сірої Вовчиці. Пес понюхав пожадливо. Сіра Вовчиця облизувала губи, видаючи дивні звуки.
На якусь мить два бійці відійшли на кілька ярдів один від одного, стоячи з опущеними головами. Старий лось ще не переміг. Його супротивник уособлював молодість і витривалість. Перевагами старшого були більша вага і зріла майстерність. Його голова й роги були як таран. Але цей здоровань мав і одну ваду – свій вік. Він важко дихав, широко роздуваючи ніздрі. Ніби за невидимим сигналом, тварини знову зчепилися рогами. Стукіт їхніх рогів можна було почути за півмилі. Під натиском тисячі двохсот фунтів плоті й костей молодший лось подався назад і впав на задні лапи. От тут і проявила себе молодість. У змиг ока він устав і знову зчепився зі своїм супротивником, як робив це вже двадцять разів, і кожна нова атака була все рішучішою. І тепер, наче розуміючи, що настали останні хвилини бою, супротивник намагався викрутити шию старому лосеві з таким заповзяттям, як ніколи раніше у своєму житті. Казан і Сіра Вовчиця почули тріск, наче хруснула суха гілка під чиїмись ногами. Це був самісінький кінець зими, час, коли копитові тварини, насамперед старі сохаті, починали скидати роги. Ця обставина й забезпечила перемогу молодому лосеві на закривавленому бойовищі за кілька ярдів від Сірої Вовчиці й Казана. Один із величезних рогів старого самця з хрускотом зламався, і вже за мить молодший супротивник своїм гострим рогом-кинджалом на чотири цалі проштрикнув суперникові шкуру під лопаткою передньої лапи. Усі сподівання перемогти, уся відвага враз покинули старого воїна. Він почав відступати крок за кроком, а молодший усе штрикав і штрикав його рогами в шию та плечі. З численних ран потекла струмками кров. Відступивши на край галявини, старий лось відштовхнув суперника й прожогом кинувся в ліс.
Переможець переслідувати його не став. Роздуваючи ніздрі й тяжко дихаючи, він зо хвилину стояв із задертою головою й дивився в напрямку, куди побіг переможений супротивник. Потім повернувся й побіг назад до все ще безрухих самиць і лосеняти.
Казана й Сіру Вовчицю проймали дрижаки. Крадучись, Сіра Вовчиця відійшла подалі від галявини, за нею рушив Казан. Їх більше не цікавило стадо лосів. Щойно вони стали свідками того, як із цієї галявини втік скривавлений, знесилений у бою лось – їхній потенційний обід. До Сірої Вовчиці повернувся інстинкт дикої зграї. У Казанові також завирувало божевільне бажання посмакувати відчутою в повітрі кров’ю. Швидко знайшли вони кривавий слід старого лося. З Казанової роззявленої пащі на сніг капала слина. Гарячий аромат крові з вогняним потоком пройшовся жилами ослабленого тіла. Його почервонілі з голоду очі світилися давнішнім світлом, як у часи перебування у вовчій зграї.
Він рухався дуже швидко, майже забувши про Сіру Вовчицю. Але його пара тепер і не потребувала