Як зупинити час. Мэтт ХейгЧитать онлайн книгу.
що я їхній новий вчитель, – та сміються. Мене охоплює звичне відчуття, наче я живу не у свій час. Механічний голос ніяк не замовкне, головний біль посилюється. Лишається тільки стояти та думати: може, Гендріх був правий? Може, мені не варто було повертатися до Лондона?
Я йду коридором в учительську та минаю ту жінку в окулярах, яку бачив у парку. Учительку французької, про яку розповідала Дафна. Вона ще дивно на мене подивилася. Сьогодні на ній червоні бавовняні штани, чорна водолазка та блискучі туфлі без підборів. Волосся вона забрала в зачіску. На вигляд упевнена в собі вихована жінка. Вона перехоплює мій погляд та всміхається:
– Це ви! Ми бачилися в парку.
– О, так, – кажу я так, наче щойно її загадав. – Це були ви! А я новий вчитель історії.
– Отакої!
– І не кажіть.
Крізь посмішку я бачу на її обличчі спантеличення. Я давно живу серед людей та знаю такі погляди. І вони мене лякають.
– Радий знайомству, – кажу я.
– Навзаєм, – відповідає вона з французьким акцентом.
Мені згадується ліс. Спів мами. Я заплющую очі та бачу, як у синє небо злітає насінина клена. Охоплює знайоме відчуття клаустрофобії. Наче у в’язниці. Наче світ настільки малий, що сховатися в ньому ніде.
На тому все. Я йду собі далі. На жаль, не можна так само легко втекти від того, що вона, можливо, подумала.
Після мого першого дня вчителювання я повертаюся додому. Мене зустрічає Авраам на моєму дивані. Я сідаю поруч, а він кладе голову мені на коліна та засинає. Йому сняться якісь його собачі сни, і у нього смикаються лапи. Схоже на кіноплівку, яку зажувало. Ще він зрідка скавчить. Цікаво, про що таке він згадує? Я тихенько гладжу його по спині, щоб заспокоїти, і зрештою він перестає смикатися. Чути лише його повільне спокійне дихання.
– Усе добре, – шепочу я. – Усе добре, хлопчику… Усе добре…
Варто мені заплющити очі, як наді мною нависає громаддя Вільяма Меннінґа.
Саффолк, Англія, 1599 рік
Вільям Меннінґ суворим поглядом обводить темне небо. У виразі його обличчя є щось театральне, наче все це звичайна вистава. Хоча загалом такі то були часи: епоха Марлоу, Джонсона та Шекспіра. Тоді усе було театром. Навіть суд. Навіть смерть. Особливо смерть. Ми були десь за десять миль від Едвардстоуна, але зібралося все село. Можливо, вам здається, що в шістнадцятому столітті відьомські суди були звичайною справою, але можу вас запевнити, що це не так. То була дуже рідкісна розвага, і люди приїздили за милі, щоб подивитися, познущатися і загалом відчути себе в безпеці у світі, де зло знаходять та знищують.
Меннінґ говорив наче до мене, але водночас і до натовпу. Він був актором. І думаю, одним із людей лорда-камергера.
– Твою долю визначить твоя мати. Якщо вона потоне – це означатиме, що ти невинний, а отже, ти житимеш. Якщо вона витримає випробування стільцем[37] – значить, ти відьомський виродок і місце твоє на шибениці. Зрозуміло?
Я, закутий у кайдани, стояв поруч з матір’ю на трав’янистому березі річки Ларк.
Підозрювану жінку прив’язували до стільця та опускали в річку.