Як зупинити час. Мэтт ХейгЧитать онлайн книгу.
Просто старий. І нерідко, як у випадку Гендріха, байдуже, скільки століть ти прожив, – ти все одно живеш у рамках своєї особистості. І навіть час та простір не можуть цього змінити, бо від себе не втечеш.
– Маю зазначити, що з твого боку це неповага, – зауважив він, – особливо після усього, що я зробив для тебе.
– Я ціную усе, що ти для мене зробив, – мовив я, а сам задумався, що ж саме він зробив? Жодна з його обіцянок не була втілена в життя.
– Томе, ти взагалі розумієш, який зараз світ навколо нас? Часи змінилися. Не можна просто узяти й змінити адресу, додавши нове ім’я в іншу парафіяльну книгу. Ти взагалі уявляєш, скільки мені коштує твоя безпека? Твоя та інших членів організації?
– То, може, зекономиш на мені трохи грошей?
– Я відразу казав прямо: зворотного шляху немає.
– А я ніколи й не хотів іти цим шляхом.
Він потягнув трохи напою через соломинку та скривився.
– А хіба життя не є оцей шлях? Послухай, що я скажу, малий…
– Малим мене важко назвати.
– Ти зробив свій вибір. Ти сам вирішив зустрітися з доктором Хатчінсоном і…
– Я б ніколи не став з ним зустрічатися, якби знав, що на нього чекатиме.
Гендріх помішав напій соломинкою, поставив склянку на столик та витяг свої пігулки з глюкозаміном для суглобів.
– Тоді мені доведеться тебе вбити, – він хрипко засміявся, щоб удати, що жартує. Але я знав, що жартів тут ані на гріш. – Давай дійдемо компромісу. Я забезпечу тобі таке життя, яке ти хочеш, але кожні вісім років я телефонуватиму, і, перш ніж змінити особистість, ти виконуватимеш моє прохання.
Усе це я вже чув. Оте «життя, яке ти захочеш» все одно ніколи не було тим, що я сам дійсно хотів. Він просто пропонував мені кілька варіантів на вибір. І відповідь мою він уже не раз чув.
– Про неї жодних новин? – я сотні разів уже питав, але цього разу мій голос звучав абсолютно безнадійно.
– Ні, – він дивився на свою склянку, а я помітив, що відповів він надто швидко.
– Гендріху?
– Ні. Ні. Жодних новин. Але ми почали знаходити нових людей частіше, аніж раніше. Минулого року більше сімдесяти. А пам’ятаєш, як було колись? П’ятеро на рік було за щастя. Якщо ти й досі хочеш її знайти, просто божевілля кидати все зараз.
З басейну почувся плюскіт. Я встав із шезлонга, підійшов до бортика та побачив мишеня, що безнадійно намагалося уникнути водяного фільтра. Я простягнув руку, дістав його та випустив на ідеально підстрижену траву, де воно вмить зникло.
Гендріх знав, що я на гачку. Вийти з гри живим я ніяк не міг. А якщо і міг, то це точно було не легше, ніж лишитися. Тут я мав щось схоже на гарантії.
– Будь-яке життя?
– Яке завгодно.
Я був переконаний, що Гендріх у звичній для себе манері чекав від мене чогось екстравагантного та дорогого: життя на яхті поблизу Амалфітанського[8] узбережжя чи пентхаус у Дубаї. Але я довго про це думав і вже мав відповідь:
– Хочу назад до Лондона.
– Лондон? Але ти ж знаєш, що вона навряд чи
Південне узбережжя півострова Сорренто, Італія. З 1997 року є об’єктом Світової спадщини ЮНЕСКО.