Як зупинити час. Мэтт ХейгЧитать онлайн книгу.

      Я вийшов з кабінету Дафни Беллоу, зі школи, і опинився водночас у двадцять першому та сімнадцятому сторіччі. Десь миля відділяла мене від Чепел-стрит – я наче у трансі минаю безліч букмекерських контор, тротуарів, зупинок та бетонних стовпів. Вулиці здаються мені надто широкими. Коли я нарешті опиняюся на Чепел-стрит, мої здогадки справджуються: тих будинків більше немає. Тепер тут лише багатоповерхівки, збудовані наприкінці 1800-х, – високі будівлі з червоної цегли. Так само суворі та аскетичні, як і у дні, коли їх щойно збудували.

      На розі вулиці, де колись була маленька покинута церква зі стареньким сторожем, тепер кафе «KFC». Великі червоні літери більше схожі на рани. Я заплющую очі та повільно прямую далі, намагаючись пригадати, як далеко стояв той будинок. Я проходжу ще кроків двадцять та спиняюся. Переді мною будиночок на двох господарів[14], який не має нічого спільного з тим будинком, куди я прийшов багато століть тому. Двері без жодних вказівок пофарбовано в сучасний яскраво-синій. Крізь вікно я бачу телевізор у вітальні: хтось грає у відеоігри. На моїх очах на екрані розриває якогось прибульця.

      Голова тріщить від болю, від слабкості доводиться позадкувати. Здається, минуле може вплинути на силу земного тяжіння – і я відходжу ще далі та спираюся на машину. Спрацьовує сигналізація. Гучна, схожа на стогін болю звідкись з 1623 року. Я швидко відходжу від будинку та прямую далі вулицею. Шкода, що я не можу так просто втекти від минулого.

      Лондон, 1623 рік

      Я закохувався лише одного разу. Ви, мабуть, подумаєте, що я романтик. Кажуть, що справжнє кохання трапляється лише раз у житті, і якщо кохана людина йде, ніхто інший не може зайняти її місце. Це дуже гарна теорія, а ось реальність – це жахіття. Тільки уявіть-но всі ті роки після. Існування без сенсу.

      Для мене сенсом життя на якийсь час була Роуз.

      Але потім її не стало, і, на жаль, величезну кількість приємних спогадів застив останній. І кінець став початком, страшним початком. Наш останній день разом. І той день – день, коли я пішов на Чепел-стрит, щоб зустрітися з нею, – вплинув на безліч інших днів упродовж кількох віків.

      Отак я опинився перед її дверима.

      Постукав та почав чекати відповіді.

      Сторож із церкви проходив повз.

      – Хлопче, на будинку мітка, – мовив він.

      – Так, я знаю.

      – Не ходи туди. Це небезпечно.

      Я виставив перед собою руку:

      – Не підходь. Я теж проклятий. Не наближайся.

      Звісно ж, я брехав. Але брехав дієво, бо сторож поспіхом забрався геть.

      – Роуз, це я, – мовив я крізь двері. – Це я, Том. Я щойно бачив Ґрейс коло річки. Вона сказала, що ти тут…

      Я довго чекав, але зрештою почувся її голос:

      – Томе?

      Я вже багато років не чув її голосу.

      – Боже, Роуз, відчиняй же! Нам треба поговорити!

      – Ні, Томе, не можу, я хвора.

      – Роуз, я