Офіцер із Стрийського парку. Андрій КокотюхаЧитать онлайн книгу.
цього, самі знаєте, потрібні гроші. Чималі.
– Чималих ви зараз не отримаєте.
– Згоден на будь-які! – тут же вигукнув він. – Звісно, в розумних межах, бо я не пляцки продаю. Пане Кошовий, ви ж раніше в цій конторі залагоджували такі справи. Маєте досвід та знайомства. Візьміться за це, знайдіть мені покупця! Не братиму з вас грошей, покладу комісійне. Не велике, але для нашого часу й те добре. Згодні?
– Звісно, – Клим не придумав, як відповісти, тому змушений був погодитись.
– Отже, по руках!
Задоволений Зінгер підвівся, тримаючи філіжанку в правиці, капелюха – лівицею. Акуратно поставив чашечку на підвіконня поруч із тацею, розвернувся до Йозефа:
– Пане Шацький, закликаю вас! Будете свідком нашої угоди!
– Е-е, чекайте! – Кошовий підхопився. – Шацький, ви свідок – ми не укладаємо зараз жодних угод!
– Та ви щойно дали згоду! Ви сказали – згоден!
– Я з вами погодився! Про інше ще треба говорити!
– Ви мені голову морочите, пане Кошовий!
Зінгер хотів викрикнути ще щось прикре, та в цей момент без стуку відчинилися двері й в контору не ввійшов – ввірвався високий, років на п’ять молодший за Клима чоловік в однострої стрілецького легіону з відзнаками старшини. Його супутник виглядав старшим, мав трохи нижчий зріст і неприємну манеру дивитися на все з-під лоба. Одяг носив цивільний, та Кошовий знав – має ранг підхорунжого.
– А я казав – він постійно тут!
Високий старшина, не зважаючи ні на кого, ступив до столу, простягнув Климові розкриту п’ятерню долонею вгору.
– Яким вітром, Арсенич. Давно не бачились, – Клим потиснув руку, але поглядом ковзав по його мовчазному похмурому супутнику.
– Позавчора саме пиво пили, – прогудів Павло Арсенич. – Коли так міряти, то давненько.
– Бачте, поговорили, – нарешті озвався Шацький, звертаючись до Зінгера.
– Ми не закінчили, – вперся той.
– Пане Зінгере, хіба не бачите – знову в пана Кошового починаються справи державної ваги. До того ж, ви завжди можете знайти його вдома.
– Не завжди, – вставив Клим. – Тому й маю честь приймати його тут.
– А що відбувається? – старшина з цікавістю покрутив головою. – Хтось комусь заважає?
– Шацький, будьте добрі, проведіть нашого гостя, – зітхнув Кошовий.
Зінгер сердито зиркнув на нього, вдягнув капелюха.
– Я знайду дорогу сам. Не турбуйтеся. А вас дуже прошу подумати, пропозиція вигідна.
– Не обіцяю. Та триматиму в голові. Можливо, якась нагода випаде.
– Гарно подякував і за це, – Зінгер розкланявся. – Перепрошую шановне панство.
Коли він вийшов, не стримавшись й грюкнувши дверима, похмурий чоловік мовив хрипато:
– Інших сторонніх так само попрошу.
– Та він свій! – вигукнув Арсенич. – Ми з ним колись шпигуна ловили, забули, чи що, пане Снігур?
– Ви чудово розумієте, як нам зараз потрібен розголос, – відчеканив Михайло Снігур.
– Ляхи з того вже