Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
Не тому, що був старший і сильніший; він мав перед товаришами особливу заслугу. Після смерті батька Грицько готував фашистам криваву помсту. Цілий рік збирав тол і сам змайстрував міну. Коли гітлерівці відступали, він разом з хлопцями підклав її під центральну арку мосту на Пруті. Сховавшись далеко в кущах, хлопці кипіли з радості, дивлячись на ошалілих від жаху фашистів, коли міст злетів у повітря.
За це Грицька визнали ватажком.
Зразу після визволення хлопці щодня ходили на кладовище, де в цей час відкопували трупи розстріляних. З тої пори хлопці перестали сміятися. Потім заробляли гроші на відбудовних роботах. Восени відкрилася школа в будинку напіврозваленої гімназії. Навчання йшло з перебоями: не вистачало підручників і зошитів. Тому час до обіду хлопці сяк-так відбували в школі, а тоді – знову на вулиці. Збирали на руїнах паливо, курили солдатську махорку і ворогували з дівчатами. Це відтоді, як оті двоє дівчиська з вулиці Сенкевича, що вичепурені ходять до десятого класу, обізвали хлопців шибайголовами. За це їм дісталось! Дівчиська мало не подуріли разом зі своїм череватим татунцем від їхніх «серенад». А взагалі хто такі дівчата? Чоловіки воюють, хлопці допомагають матерям, а вони тільки варять готове, зашивають старе ганчір’я та ще й одвертаються від них на вулиці або втікають. Отже, вітатись з дівчатами було суворо заборонено, а щось подібне до закоханості вважалося в товаристві ганьбою. Та й не дивина. Тоді ще ніхто з них не думав про модний одяг, ніхто не трудився над зачіскою і не голив густого моху, що їжачився на щоках. Не було між ними і звичаю дружити з дівчатами. Бо хто думав про такі справи, коли батьки й брати воювали на фронтах?
Міцна була хлоп’яча дружба, спаяна лихоліттям. Міцно прив’язала вона хлопців до вулиці, а та тримала їх у своїх обіймах і не хотіла відпускати.
Та неждано-негадано ця дружба розкололась.
У готичному будинку, що вузькими вікнами дивився на зарослу толоку і хлоп’ячі зборища, жила якась дівчина. Вона не зачіпала хлопців, тільки завжди тужливим поглядом супроводжувала їхню галасливу компанію, коли вони залишали толоку.
Здавалося, всім було байдуже до неї. Та непомітно і невідомо навіть, як ця істота з чорненькою кучерявою голівкою і великими очима почала займати все більше й більше місця в житті товариства. Чи це тому, що не вчилась разом з хлопцями в одній школі, чи, може, тому, що замість погорди, якою частували їх інші дівчата, вона посилала їм завжди услід тужливий погляд?
Досить того, що Петро й Мирон задивлялись іноді на малу засклену зеленими шибками веранду, а Іван, найзавзятіший противник дівчат, почав якось дивно поводитися. Коли вона сиділа у вікні, він непомітно відставав од гурту і йшов останнім, сердитий на товаришів за їхню розв’язність. Думав хлопець, що ніхто не помічає. Та й справді Петро й Мирон самі не знали, чому вони дивляться на вікно. Не бачили вони ніякої підозрілої зміни в Івановій поведінці, хіба лише те, що між старшими почались незрозумілі незгоди.
Не вдалося Іванові приховати свої неясні почуття від Грицькового