Край битого шляху. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
насмілювався брати Юлину руку в свою долоню. І хоч це тривало тільки мить, Владек помічав у Юлиних очах те, чого так ждав. Терпеливо чекав далі. Часто прогулювався з дівчиною в парку біля університету, якось запросив її до себе поглянути на бібліотеку. Про Антона не згадували ні словом. Був Антось, і нема його. Був добрий друг, і залишилась після нього тільки згадка. Антось колись таки напише листа. Владек ретельно відписуватиме. Як добре, що Антін залишився другом. Бо так недалеко було…
І несподівано він приїхав. Навіщо він приїхав?
…Владек байдужим тоном відповів:
– Які дурниці! Невже ти думаєш, що я злий на тебе ще відтоді? Було, правда, неприємно. Але ж треба розумітися на панєнських примхах. Якось сама призналася…
З очей Антона щезла втома. Пильно глянув на товариша.
– Що сказала?
– Так, нічого надзвичайного. Хотіла просто мене покарати за мою самовпевненість.
– Хочеш сказати, що я був об’єктом її примхи? – зніяковів Антін.
Владек голосно засміявся.
– Я давно говорив тобі: не втікай від компанії панянок. Ти б вивчив їхні вибрики. А так, то певно – побачив одну красуню і подумав: ангел з неба!
Антін блиснув очима.
– Якщо кохаєш її і так говориш, ти – цинік.
Антона вже не цікавило, яке враження справлять його слова на Владека. В згадці виникли Юлині темні очі, сповнені подиву й жаху від його грубих слів. На нього дивився тепер отой нерозуміючий погляд, такий, як тоді, коли він розповідав про своє життя, в дотику відчув холодні руки. Маревом майнула в згадці тиха зоряна ніч… Галузка бузку заслонила її обличчя, а звідкись раптом з запахам жасмину і її волосся долинули слова: «Антосю… Антосю…»
Та невже це все було примхою? А він, чого він тільки не леліяв у своєму серці, вертаючись до Львова! Антін не писав листів. Пробувши довгий час із самим собою, він зрозумів, що листів писати не можна, що треба їй віч-на-віч розповісти. Кожну ніч засинав, кожний ранок будився з думками про неї… І от приїхав. Боже, яке це все підле! Та ні, ні! Ті очі, ті палаючі цікавістю й чистотою очі не можуть бути фальшивими! Це неправда!
Підвів важкий погляд на Владека, а коли побачив, що той починає ніяковіти, спитав хрипко:
– Мохнацького нема?
– Ні, він на урльопі.[8] Інколи приходить на кафедру. А в мене приємні новини, Антосю, – заговорив швидко, радий, що тема розмови змінилася. – Просемінар буду вести.
– Ти зробиш кар’єру. В тебе це виходить.
Владек нарешті поцікавився, де був Антін. Так, ніби щойно помітив його несподівану появу.
– Та кажи ж, звідки ти приїхав такий страшний?
– Із Шльонська.
Ця спокійна відповідь здивувала Владека до сміху.
– Що ти плетеш? Здурів?… То ти таки поїхав після тієї розмови з професором? Ха-ха-ха! Ну, на таке тільки ти здатний. Ти фанатик, слово честі. Тож розповідай, це дуже цікаво. – Владек запалив цигарку.
Кривда не квапився оповідати. Він, здавалося, й не чув Владекових слів.
У відпустці.