Край битого шляху. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
буває: нав’яжеться якась мелодія, і ніяк її не позбутися. Іноді обличчя незнайомої людини весь час постає перед вашою уявою. Ви не знаєте, де вам доводилося її бачити. Можливо, що ніде й ніколи. Проте мозок працює, пригадує, ви питаєте себе: хто б це був?
Так і Антін не міг викинути з пам’яті обличчя людини в одязі сажотруса. Очі, погляд і особливо лінія вуст були йому звідкись добре знайомі. Антін пригадував своїх друзів, знайомих від самого дитинства, але цього між ними не знаходив.
Минув тиждень з того часу, а образ не забувався. Це доводило Антона до злості на самого себе. Стільки задумів зароджувалося останнім часом, і на тобі – скалкою застрягла думка про якусь випадково зустрінуту людину. І нарешті Антін згадав. Це було смішно й безглуздо. Голячи якось худі щоки перед дзеркалом, він побачив, що його власні уста й високе надбрів’я такі самі, як у цього сажотруса. Голосно засміявся з такої подібності й перестав думати про нього.
Роботи в Антона було тепер дуже багато. Порвавши зв’язок з ундівцями й редакцією «Діла», він ніби очистився від чогось неприємного, липкого, немов звільнився від тягаря, що довгий час пригнічував думку. Перед ним відкрилося все багатство сілезького матеріалу.
Цілими днями Антін сидів над матеріалом. Скромні назви річок, сіл, озер, навіть окремих горбів чіплялися за пожовклі, крихкі сторінки неписаної багатотомної великої історії слов’ян, просили підняти важку її обкладинку і заглянути в далеке минуле. Щось зовсім нове, невідоме людям обіцяли розказати і все ще лежали перед Антоном – загадкові, німі, нерозгадані ієрогліфи.
Найлегше далось те, на що наголошував Мохнацький: особливості сілезького діалекту були досліджені. А топоніміка лежала мертвим багажем.
Антін насмілився написати ще одного листа професорові Траутману в Прагу. Просив вислати деякі тлумачні словники, послав список назв, про які важко було сказати, чи вони є чисто німецькі, чи скальковані зі слов’янських. Сам копався в німецьких і польських словниках, часто вдавався до староруських пам’яток.
В кімнаті віяло холодом. Уже чотири дні не кидав у піч вугілля, вікно покрилось товстим горбкуватим шаром криги, сивий іній виступив на вогких стінах.
Усі гроші вийшли. Маційова не показувалася до Антона. Знала, що її відвідування нагадують йому про борг. Один тільки раз спитала, спитала і пошкодувала, чи в нього немає хоч злотого. Антін сидів закутаний у пальто і з винуватим виразом мовчки заперечив.
Треба шукати роботи, далі нема чим жити. На тумбочці лежав кусень хліба і дві грудочки цукру. Це вечеря. На сніданок нема нічого. Можливо, що у філії державної гімназії на Рутовського дадуть кілька годин або хоч порекомендують невстигаючого гімназиста.
Задеренчав дзвоник. Антін не поспішав відчиняти, до нього ж ніхто не приходить, не квапилася й Маційова.
«Напевно, поштар», – подумав і підійшов до дверей. Морозний вітер дмухнув сухим снігом у сіни, у двері просунулася засніжена голова листоноші.
– Так довго змушуєте чекати під дверима, – буркнув.
– А ви кидайте