Край битого шляху. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
чудово! – сплеснув Владек у долоні. – Виходить, до нас, на філософський! Очевидно! Що там консерваторія. Тут здобудете теоретичні знання, а гра… Ви, напевно, граєте бездоганно?
– Так собі… – Юля недбало повела пальцем по клавішах.
Владек приклав руку до грудей.
– Заграйте нам, ощасливте!
Окинула хлопців грайливим поглядом і сіла за фортепіано.
– Що вам – Моцарта, Бетховена?
– Серенаду Шуберта, змилуйтесь, – благав Владек. – Ви знаєте, я не можу спокійно її слухати.
В ся-айві місяця-a шепо-оче
листя в пі-ізній час… —
заспівав м’яким тенором, а Юля підхопила мелодію на фортепіано. Грала і замріяно дивилася на хвилясте Владекове волосся.
І ніхто, моя кохана,
не почує нас, —
впивався Владек мелодією і замріяним поглядом піаністки.
Але Юля несподівано обірвала гру, ковзнула пальцем по клавішах, і… Антін стрепенувся від знайомої ще з дитинства пастушої пісні. Колись давно-давно мугикав її біля корів, не свою, польську, та рідну:
Пасла Касєнька круфкі двє…
Двє круфкі ген гнала, тенсклівє спєвала…
Звідки вона знає цю тужливу мужицьку пісню? Дивився на неї, зворушений, – непрошена сльоза затуманила зір. Звідки знає цю пісню, звідки знає? А вона глянула на хлопців, тільки чомусь грайливий блиск зник з її очей, зустрілася поглядом з Антоном, і останній акорд схлипнув на клавішах.
Владек став прощатися.
– Чому так швидко?
– Пора, панно Юлю, пора. І так… Дякуємо за увагу.
– Я проведу вас.
По дорозі Владек увесь час забавляв товариство розмовами. Він знав мало що не кожного вчителя з Юлиної гімназії, знав багатьох її товаришів. І тому в них були спільні теми для розмови. Антін ішов мовчки. Та й про що було говорити? Владек розважає Юлю чимсь зовсім банальним. Ось розповідає про вчителя, що завжди забував у канцелярії окуляри. Антін міг би також включитися: «Справді, був у вас такий учитель?» Але він хотів би стиснути її рученята й спитати: «Звідки ви знаєте цю пісню? Чому ви грали її сьогодні?»
А вражень, стільки незвичайних вражень приніс цей вечір! І професор – дивний, розумний, і його слова: «Тут вам не допоможуть ніякі книги» – і Юля, що йшла поруч дрібненькими кроками і часто повертала до нього кругле личко з німим запитанням: «Чому мовчите?» – і вечір, цей розгойданий далеким шумом міста вечір…
Владек, здається, вже про все переговорив. Ще згадав чомусь про сузір’я Андромеди й Козерога. Антін міг би теж взяти участь у цій розмові. Владек згадав про музику, і про музику міг би поговорити Антін сьогодні…
Владек підмовляє Юлю зробити подорож у Карпати.
«Це його коник, – подумав Антін. – Раз тільки був, а скільки вже нарозповідався».
Дівчина захопилася романтикою такої подорожі.
– Пішки, з шатрами? Ах, як чудово! Або ніяких шатер, у чабанів ночувати! – Юля в захопленні повертала до хлопців голівку, перепитуючи:
– Правда?
Антін суворо насупив брови. Всі ті почуття, що нахлинули, щезли, залишилось