Жарінь. Зупинись, подорожній!. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
ритмічний тупіт сотень чобіт і уривки якоїсь рубаної пісні з уїдливим, одноманітним рефреном.
Не могла зрозуміти, що трапилося. Чужий дім, чужа пісня на вулиці, і нікого немає в кімнаті. Рвучко підвелася, та гострий біль у правому боці шпигонув аж до серця. Запаморочилася голова, нудка млість пройшла по тілу, і спина приросла до матраца. Боязко повела рукою по тілу – товстий шар бинтів туго опоясав її попід груди. Намацала пальцями зашкарублий круг – засохла кров?
Ага… Була неділя…
Здригалися будинки від гуркоту бронемашини, з-під коліс гармат злякано виривалися клубки куряви й стелилися тривожним маревом над промисловими кварталами, кричали сирени фабрик, і кричали люди на вулиці.
А Віра стояла на тротуарі, схопившись позад себе за дерев’яну огорожу біля ветхого будинку на Замарстинівській, і безпорадно дивилася в гаряче червневе небо.
Рожеві півонії сивіли за парканцем від пилюки й страху, трусився круглоголовий стрижений клен, хтось штовхнув Віру і грубо вилаявся: «Роззява!», пробігли з карабінами бійці, і гахнув вибух зовсім недалеко, біля шкірзаводу.
Що це? Війна?!
Неначе сама смерть зірвалася з ланцюга й завила, затанцювала на небі й понад землею в божевільній радості.
Не вірячи, що це таки війна, Віра підбігла до незнайомого чоловіка, що квапно проходив мимо неї, схопила його за полу піджака й переляканим поглядом благала заперечної відповіді:
– Що це, війна?
– Ні, забава! – різко звільнився чоловік з її рук, та, повернувши за будинок, зупинився й крикнув:
– Чого стоїш? Цяцю в небі побачила?
Вернувся, схопив її за руку, і обоє впали ниць. Металевий рев, пронизливий і кровожерний, пронісся понад димарями – розшаліла смерть гуляла безкарно над громаддями будинків і гасила хижу спрагу над Полтвою, вириваючи камінь і мерву у блакитне небо. Застогнала земля, просячи рятунку, така ж безпорадна, як і люди.
Піднялись, Віра побігла за незнайомим чоловіком. Де заховатись? Але в цю мить згадала, чого прийшла сюди раннім ранком аж з другого кінця міста, висмикнула руку і майнула на вулицю. Ще раз, зовсім близько, ригнула смерть полум’ям і димом, та Віра вже не бачила й не чула ні вибухів, ні зойку поранених, ні шроту цегли та каміння, що падали з неба й кришилися на бруку, ані свисту осколків.
Бігла, та не додому, а вниз, навмання, не втрачаючи надії, що таки зустріне його, адже він не міг злякатися. Впевнена була, що ні камінь, ані осколок не сміє її зачепити, поки не побачить вона Мирона, поки не скаже, що любить його так, як жодна жінка в світі не вміла любити, бо не тільки наснила, вимріяла його в дівочих мріях, а й сама доспіла після зустрічі з ним, як вишня в червні.
Вірила… Мелькали поруч вікна будинків і чиїсь злякані очі, шалений трамвай котився вниз без гальм, залізний птах, наче коршак, падав просто на неї і піднімався, лютий і жорстокий, понад фабричними трубами до неба.
І тут сталося щось неймовірне. Високий будинок з вежею розсипався перед її очима, ніби складений з дитячих кубиків. Сліпучий блиск, шум у