Справжній Мазепа. Петро КралюкЧитать онлайн книгу.
Рудик. – Цікавий екземпляр. То нехай щось сотворить…Під свого кумира. Адже писати вміє. Я навіть один його опус читав. Загалом скажу – цікаво. Можна йому щось пообіцяти. Скажімо, що дадуть премію. Ну, не Шевченківську, а…
І тут, ні сіло ні впало, чую:
– А що як молодому колезі поспілкуватися з Едічкою? Чудову матиме практику…
Усі витріщилися на мене. А я й не знаю, що казати…
– Ну що, козаче?! – плескає мене по плечу Вакуленко.
Звісно, я таки козак, але…
– Едічка непоганий, – заспокоює шеф. – Раніше водилися за ним усілякі дивацтва. Тепер сумирний…
Далі нарада йде своїм ходом. Ще якась година пустопорожніх розмов – і я вільний!
Виходжу на подвір’я. У голові – шарварок. Глибоко вдихаю повітря. Підпираю стіну – стару, масивну. Піднімаю голову, і ніби пливу в океані небесної синяви. Так триває кілька хвилин. Чи й більше?
Повз мене, наче сновида, проходить жінка. Це та, що їхала сюди із сином, Марія. Згорьовано-сумовита. Озиваюся до неї:
– Пані, у вас проблеми? Чимось допомогти?
Жінка дивиться мені в очі.
– У кожного свій хрест… – проказує з болем.
І ніби втішає себе (чи мене?):
– Щасливий той, кому Бог посилає нещастя, різні випробування. Це очищає нас. А щастя? То – примара. Прийшло й пішло…
Жінка віддаляється від мене. Бачу її постать на фоні замкової брами. Ще кілька кроків – і вона зникає.
«Свій хрест…» – повторюю її слова. Отож, який він у неї?
Мабуть, так: була молода, нерозумна… Зустрічалася з хлопцем. Хвилинне щастя – примара…
Завагітніла. Нікому про це не казала. Хотіла позбутись дитини. Пила якусь гидоту. Думала – поможе. Не помогло…
А той хлопець побавився і втік – розбирайся з дитиною сама. Батько-мати хмарою ходять…
Народила хлопчика. Невдовзі виявилося – тяжко хворий. І хвороба та – на все життя…
Чому життя карає? Не слухалася батька-неньки? Втратила цноту? Дитину в утробі хотіла вбити?
На руках тепер у неї воно… Хай недорікувате. Але ж вона його любить… Бо нікого у неї більше немає…
Лише материнська любов підтримує життя цієї істоти, на яку інші дивляться як на помилку природи.
Хлопчик виростає, стає дорослим.
Але не може без мами. Та й вона – без нього. І так виживають в цьому світі, байдужому до їхніх нещасть.
Але нині вони мусять розлучитися. Чому?
Батьки, вочевидь, померли. Чоловіка немає, бо хто захоче жінку з таким спадком? Грошей у селі не заробиш. Сяка-така пенсія на сина-інваліда. Одне слово, злидні…
Хтось, певно, намовив жінку на заробітки закордонні. Поїдеш, мовляв, за границю, там гроші як з неба сиплються. Але сина з собою взяти не можна. Треба його на когось полишити. На кого?… Кому він потрібен?
Отже, психлікарня? Хлопець же розумово відсталий. Там принаймні доглянуть.
Отака історія. (Чи плід моїх домислів?)
– Ви тут? – чую голос Рудика. – У вас кепський вигляд. Певно, не снідали?
– Студенти