Лабіринт духів. Карлос Руис СафонЧитать онлайн книгу.
шлунок збунтувався, коли його змусили перетравлювати цілого підсвинка в засмаженому стані.
– Може, випий соди?
– Краще, мабуть, не треба. А то ще дістану, перепрошую на слові, ранковий стояк, а тоді вже точно буде не до сну.
Я відклав ручку, покинув уже вкотре правити одну-єдину фразу, над якою мучився, і зустрівся поглядом із товаришем.
– У тебе все гаразд, Даніелю? Я маю на увазі, окрім твоєї невдалої спроби взяти приступом замок красного письменства…
Я стенув плечима. Фермін, як завжди, з’явився у визначальний момент, підтверджуючи своє реноме «базікала ex machina» [4].
– Хочу запитати тебе про дещо – це вже давно крутиться в моїй голові, – але не знаю як, – зваживсь я.
Фермін затулив рот долонею й коротко, але голосно відригнув.
– Якщо це стосується якихось фортелів у ліжку, питай не соромлячись, адже, дозволю собі нагадати, що я в цьому ділі – дипломований фахівець.
– Ні, це не пов’язано з ліжком.
– Шкода, тому що в мене саме є свіженька інформація про кілька хитромудрих вивертів, що…
– Ферміне, – урвав я його, – як ти гадаєш, я жив так, як мав жити? Гідно?
Мій приятель замовк на півслові. Потім опустив очі й зітхнув.
– Тільки не кажи мені, що це в тебе насправді стан розчарованого Бальзака. Духовні пошуки і все таке…
– А хіба ж людина пише не для того, щоб краще пізнати світ і себе саму?
– Авжеж, для того. Якщо вона знає, чого хоче, на відміну від тебе…
– Кепський із тебе духівник, Ферміне. Допоможи мені хоч трохи.
– Я гадав, що ти прагнеш стати письменником, а не святим.
– Скажи мені правду. Ти знаєш мене з дитинства. Я не розчарував тебе? Я виправдав твої очікування? Я був тим Даніелем, яким хотіла б мене бачити мама? Скажи мені правду.
Фермін пустив очі під лоба.
– Правда – це ті дурниці, які люди плетуть, коли думають, ніби щось знають. Я знаю про правду стільки, скільки про розмір бюстгальтера, який носить та дивовижна жінка з конічним іменем і бюстом, що її ми бачили якось у кінотеатрі «Капітоль».
– Кім Новак, – підказав я.
– Благословенна Господом Богом і законом всесвітнього тяжіння. Але ні, ти мене не розчарував, Даніелю. Ніколи. Ти хороша людина й добрий товариш. І якщо ти вже хочеш знати мою думку, так, я гадаю, що твоя покійна мати, Ізабелла, пишалася б тобою і вважала б тебе прекрасним сином.
– Але не прекрасним письменником, – усміхнувся я.
– Слухай-но, Даніелю, із тебе такий письменник, як із мене монах-домініканець. І ти це знаєш. І на Землі немає такої ручки чи друкарської машинки, яка це змінить.
Я зітхнув і довго нічого не відповідав. Фермін замислено споглядав на мене.
– Знаєш що, Даніелю? Ось що я насправді думаю: після того, що ми з тобою разом пройшли, я досі лишився тим самим бідолашним нещасливцем, якого ти зустрів на вулиці, покинутого всіма, і, змилосердившись, відвів до себе додому, а ти – усе ще той самий безпорадний хлопчак, який тинявся загубленим світом,
«З машини» (