Джерело. Дэн БраунЧитать онлайн книгу.
завернуло ліворуч і зупинилось – хмара піску злетіла у світлі потужних фар.
Підліток за кермом зняв окуляри й подивився на те, що ледь не переїхав. Передчуваючи недобре, він виліз із машини й підійшов до темного предмета на піску.
Так – перше враження, на жаль, було правильним.
У світлі фар лежало долілиць нерухоме людське тіло.
– Мархаба!18 – невпевнено погукав його хлопець.
Жодної відповіді.
На голові в людини була традиційна шапка-такіджа й широкий талаб. Незнайомець виглядав огрядним і добре вгодованим. Сліди його вже давно змело вітром – тож не було жодного знаку чи пояснення, як він потрапив у серце пустелі.
– Мархаба? – повторив підліток.
Мовчання.
Не знаючи, що робити далі, хлопець обережно штовхнув чоловіка ногою в бік. Хоча той був повний, але тіло виявилося твердим і тугим – його вже висушили сонце й вітер.
Очевидно, він мертвий.
Хлопець простягнув руку, взяв тіло за плече й перевернув. Порожні очі незнайомця тепер дивилися в небеса. Лице й бороду його вкривав пісок, однак навіть у такому вигляді цей чоловік видавався добрим, навіть наче знайомим – щось таке як любий дядечко або дідусь.
Неподалік загуло ще кілька квадрациклів і спортивних машин: друзі, які разом із хлопцем бурунили пустелю, під’їжджали подивитися, чи все в нього гаразд. Ось уже їх чути за барханом, а ось вони вже з’їжджають до нього.
Усі зупинилися, познімали шоломи й окуляри-консерви і зібралися навколо моторошної знахідки. Один із юнаків схвильовано заговорив: він упізнав загиблого. То був відомий аллама Саєд аль-Фадл – богослов і очільник духовенства. Інколи він приходив із лекціями до його університету.
– Мата Алайна ‘ан наф’аль?19 – промовив він.
Хлопці мовчки стояли колом і дивилися на тіло. А потім вони зробили те саме, що в подібних випадках роблять підлітки всього світу: вихопили телефони, почали фотографувати й писати друзям.
Розділ 14
Стоячи в густій юрбі коло підвищення, Роберт Ленґдон здивовано спостерігав, як невпинно росте цифра на екрані.
У тісній залі перемовляння сотень гостей перетворювалося на монотонне гудіння; у голосах бриніло передчуття, багато хто в останню хвилину комусь телефонував чи постив у твітері повідомлення, де він наразі перебуває.
На підвищення вийшов технік і постукав по мікрофону. – Пані та панове, ми вже просили вас вимкнути всі пристрої мобільного зв’язку. У цю хвилину ми заблокуємо всі вай-фай і стільникові комунікації на час події.
Не всі припинили телефонні розмови – та зв’язок різко обірвався. Багато хто з таких гостей був глибоко приголомшений, неначе їм продемонстровано якесь дивовижне досягнення кіршіанської техніки, яке чарівним чином перерубало всі їхні зв’язки з зовнішнім світом.
«П’ятсот доларів у магазині електроніки», – подумав Ленґдон. Він-бо належав до тих нечисленних гарвардських професорів, які використовували портативний глушник
Здрастуйте! (
Що нам робити? (