Сюньове Сульбакен. Весільний марш. Бйорнстьєрне БйорнсонЧитать онлайн книгу.
до Семуна, ніби заціпенів.
– Господи, дай нам терпіння! – озвався він за хвильку, миттю наставивши ліктя, як для захисту.
Семун нараз спинився, тупнув ногою, аж бочка під Аслаком задвигтіла, і рикнув на весь голос:
– Не смій згадувати ім’я Господнє надаремно, ти, лайдаку!
Інґебйорґ з немовлям підвелася, перехопила руку чоловіка. Він не глянув на неї, однак руку опустив. Жінка знову сіла, а Семун заходив по хаті. Ніхто й словом не озивався.
Минуло ще трохи часу, і Аслак знову завівся:
– Ага, для Всевишнього у Ґранлієні роботи – непочатий край!
– Семуне, Семуне! – зашепотіла Інґебйорґ.
Але чоловік її вже не чув, кинувся на Аслака, схопив його за ногу, яку той виставив наперед в обороні, іншою вчепився за комір, підняв у повітрі й так гримнув ним у зачинені двері, аж тріски посипалися, і Аслак вилетів у сіни. І Інґебйорґ, і Турбйорн, і всі діти здійняли галас, благаючи батька не чіпати Аслака. Такий гармидер стояв, хоч з хати втікай. Семун кинувся услід, навіть дверей добре не зачинив за собою, а відкинувши уламки набік, знову схопив наймита, виніс його з сіней на подвір’я і з розмаху гепнув ним додолу. Помітивши, що там, де впав Аслак, забагато снігу, аби той міг потовкти собі боки, Семун став йому коліном на груди й заїхав кулаком в обличчя, а тоді втретє підняв хлопця у повітря, відволік на тверде, як вовк волочить роздертого пса, і, притиснувши коліном, молотив кулаками куди попало. Не знати, чим би то все скінчилося, якби до чоловіка не кинулася жінка з немовлям на руках.
– Схаменися, чоловіче! Не наклич біди до хати! – скрикнула вона.
Інґебйорґ сиділа в хаті, Турбйорн одягався, батько знову міряв кроками долівку, час до часу попиваючи води, але рука йому так тремтіла, що вода вихлюпувалася з горнятка на підлогу. Аслак не показувався, Інґебйорґ поривалася вийти за ним, глянути, що там діється.
– Сиди! – звелів Семун, ніби й не до неї звертаючись.
І дружина не посміла ослухатися.
Минуло ще трохи часу, господар сам вийшов надвір і довго не повертався. Турбйорн втупився у книжку, навіть очей не підводив, хоча ні слова не міг второпати з прочитаного.
Уже десь перед самим полуднем у хаті запанував звичний спокій, хоча всіх не полишало відчуття, наче вони щойно зазнали чужої навали. Турбйорн урешті зважився вийти на подвір’я, і перший, кого він зустрів, був Аслак, який пакував свої статки на санки. Але ж на його, Турбйорнові, санки! Хлопчина витріщився на наймита, бо вигляд той мав моторошний: кров запеклася на обличчі й на одязі, він кашляв і часто хапався за груди. Якусь мить Аслак мовчки дивився на Турбйорна, а тоді крикнув:
– Очі мої б тебе не бачили!
Осідлав санки і шугонув униз.
– Дивись, де шукатимеш свої санки! – зареготав він, ще раз обернувся, показав малому язика, і тільки за ним загуло.
А наступного тижня до них на обійстя завітав ленсман. Батько час до часу відлучався з хутора, матір плакала, потім і вона кудись ходила.
– Що сталося, мамо? – тривожився Турбйорн.
– А,