Місто. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
тиша. Павучок визирнув із сховку, спочатку скрадливо, а тоді сміливіше виповз на своє плетиво.
– Три чинники визначили мій спосіб сприйняття світу, моральні засади, поведінку, моє ставлення до людей і суспільства, – продовжував свою розповідь Страус, коли в’язні-заложники поснули на цементній долівці, а старий Стефурак, постогнуючи від ревматичних болів, просив Зарицького говорити хоч що-небудь. – Тепер, у цьому глухому підвалі, я пізнав інший вимір часу – повільний. Виявляється, що chronos1, який звичайно летить стрілою, може й зупинятися, досі я цього не знав.. Отож нарешті я маю можливість пропустити крізь мозок кожну хвилину свого життя, мов молільниця в пальцях намистинки чоток, над кожною з них зупинитися, задуматись, оцінити; я це зробив і побачив, що тих чинників, категорично вирішальних для мене, було тільки три, а всі інші так чи інакше підпорядковувалися їм або ж випливали з них, були додатковими, потрібними, але врешті-решт несуттєвими, як обгортки на цукерках… Тоді, в перший день війни, коли я після суперечки за преферансом стояв біля вікна і чітко осмислив, що той шматок світу, який виднівся крізь віконну пройму, в одну мить може згаснути, зчорніти, зникнути не від незбагненних сил природи, а від витвору людських рук, коли втямив, що я теж частинка цього світу, а не привілейована особина, якій належиться надійний сховок; і коли згасне, зчорніє, зникне цей світ, то можу зникнути і я, – тоді я задумався: що дасть мені силу вистояти серед розшалілого смертоносного смерчу?
У Василининій хижі на Лисинці запанувала така тиша, що було чутно, як перебирає павучок лапками по незримій павутині; те павутиння насправді бриніло, немов пастуша дримба, цей звук ставав щораз голоснішим, набирав сили, заповнював довкола весь простір, врешті зазвучав злагодженою оркестровою музикою, і в Страусову пам’ять увійшли справжні оркестранти – вони йшли загайпільською курною дорогою попереду військового підрозділу, граючи марш. Військо було чуже; для підлітка Богдана всіляке військо було чуже, але до австрійських мундирів він змалку звик, а ці були одягнуті зовсім інакше і головне – співали пісню зрозумілими словами про якусь Галю, яку підманули браві козаки й забрали з собою, втішаючи її, що з ними їй буде краще, ніж в рідної мами.
Пісня виманювала людей з хат, селяни насторожено і мовчки ставали біля своїх обійсть, проте без страху, з цікавістю спостерігали вояків, які, співаючи, підморгували до молодиць та дівчат і хвацько підсвистували; підрозділ промарширував через село і за крайньою хатою звернув на вигін, де зупинився на перепочинок.
Село роздрухувалось з німоти: молодиці бігали від хати до хати з тлумаченнями новини, дівчата крадькома виглядали через тини на толоку, де розташовувались на бівуак вояки, і незабаром Богдан дізнався, що це прийшли «москалі», які прогнали австріяків, і будуть вони йти далі, аж за карпатські перевали. Того самого дня на сусідське подвір’я зайшли два молоді офіцери. Вони були красиві й підтягнуті, на них рипіли портупеї і сяяли золоті аксельбанти; офіцери попросили в господаря води; до двору позбігалися
Час (