Черлене вино. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
Жиґмонт з польським королем. Він з Литвою буде.
– В’єш вужівочку, князю… А Литва ж то – під ким сьогодні? – Свидриґайло різко повернув голову до Олександра Носа й Василя Острозького. – Що ви скажете, братове?
– Ратники наші готові, – підвівся князь Острозький, поправляючи пояс на гаптованій золотом китайчатій свиті. – На перший поклик готові.
Свидриґайло наповнив кухоль червоним вином, кивнув гостям, щоб наливали й собі.
– Що чув нового про коронацію, Юршо? – спитав у старости Луцького замку.
– Таємно радяться. Але знаю, що після нинішньої ради Сиґізмунд пошле гінця до Відня з наказом, щоб вирушали посли з короною і клейнодами.
– За ваше здоров’я, панове-радо, – надпив Свидриґайло. – Станемо ми при віленському дворі на сторожі корони. А на коронаційному бенкеті вип’ємо за довгі літа литовського короля! – Він закинув голову, перехиляючи кухоль і, витираючи вуса, приховав долонею злобну посмішку. Тоді його погляд упав на Івашка Рогатинського, який пильно дивився на князя і не пив.
– А ти чому постиш, пане Івашку? – вколов очима олеського державця, зі стуком опускаючи кухоль на стіл.
Івашко підвівся.
– Не захотів ти мене нині слухати, коли ми були сам на сам, то запитаю при всіх. Хочу, князю, твердо знати, за що маю випити. Я служив Яґайлові в Рогатині і, називаючись боярином, був рабом львівського старости Одровонжа. Я мав право дати своїй дочці віно лише тоді, якщо вона вийде заміж за католика. Я міг дістати герб і рівність з польським шляхтичем тільки ціною прийняття латинського обряду. Я перейшов служити Вітовтові. Що жде мене і моїх землян у Литовському католицькому королівстві?
Устав і Свидриґайло.
– Я обіцяю вам, панове, коли перейму в спадок литовську корону, правити за вашою радою як провідник усього русинського язика.
– Але ж ти сам католик, князю.
– Блажен-бо муж, іже іде на суд несчестивих, там же за правду глас свій подає. Я ж насильно хрещений у латинство ще малим хлопцем, у Кракові, за велінням Яґайла.
– Але ж давав Яґайлові грамоту вірності.
– Та грамота була скріплена фальшивою печаткою.
– А перед нами якою печаттю заручишся?
– Ось мій сиґнет! – Свидриґайло зняв з великого пальця персня з гербом – золотим вужем між двома дубовими листками – і показав його гостям. Хвилину чекав, лють клекотіла у грудях, врешті він протиснув крізь зуби: – То яке тепер твоє слово, боярине?
– Згода, – відказав Івашко.
Семен Гольшанський повернувся до Свидриґайла і мовив єхидно:
– А ти віддай Івашкові всю Русь – від Луцька до Києва, хай править нею від Литви окремо, і рожай шляхетський губить, і підносить рожай хлопський – пся крев!
– Князю Гольшанський, – підніс голос Івашко. – Русь уже правила від Литви окремо: Київська і Галицько-Волинська Русь. Литва теж правила окремо – там, де жмудь. Тепер нам разом судилося йти, тож не піднось себе надто високо. Боярин єсьм – шляхетського, як і ти, роду, чому кориш мене