Чума (збірник). Альбер КамюЧитать онлайн книгу.
леза відбитого світла, що їх метали в мене пісок, вибілені мушлі, уламки скла. Я йшов безкінечно.
Удалині я бачив невелику темну пляму скелі серед сліпучого гало зі світла та морських випарів Я марив холодним джерелом за скелею. Я хотів чути жебоніння води, прагнув утекти від сонця, від зусиль, жіночих сліз, знайти нарешті затінок і відпочити. Уже майже дійшовши до джерела, я побачив, що Раймонів араб повернувся.
Він був сам. Він лежав горілиць, заклавши руки за потилицю, голова в затінку скелі, а решта тіла на сонці. Від спеки його комбінезон парував. Я здивувався. Для мене вже все скінчилося, і я прийшов до скелі, навіть не думаючи про сутичку.
Тільки-но побачивши мене, араб трохи підвівся й запустив руку до кишені. Я, звичайно, стиснув Раймонів револьвер, що був у піджаку. Араб знову став задкувати, але руки з кишені не виймав. Я був досить далеко від нього, метрів за кільканадцять. Інколи я ловив його погляд поміж напівзаплющених повік. А здебільшого його постать танцювала перед моїми очима в розпеченому повітрі. Хвилі хлюпотіли ще млявіше й протяжніше, ніж опівдні. Незмінним було тільки сонце, сліпуче світло, що відбивалось від піску. Уже дві години, як не рухався день, дві години, як він кинув якір в океані розплавленого металу. Я невідступно пильнував араба і тільки кутиком ока зауважив чорну цятку, коли на обрії пройшов невеличкий пароплав.
Я подумав, що мені досить розвернутися і все закінчиться. Але увесь тремкий, напоєний сонцем пляж штовхав мене далі. Я ступив кілька кроків до джерела. Араб не ворухнувся. Він і досі був ще досить далеко. Мабуть, тому, що на його обличчя падала тінь, воно немов усміхалося. Я чекав. Щоки палали від сонця, я відчував, як на бровах збираються краплі поту. Сонце пекло так, як і тоді, коли я ховав матір, і мені так само страшенно боліла голова, пульсували всі жили на обличчі. Не спроможний далі витримувати той пекучий вогонь, я ступив уперед. Я знав, що це безглуздо, бо від того, що я ступив крок, сонце не зникне. Але я таки пішов уперед, ступив той єдиний крок. Цього разу араб, не підводячись, витягнув ніж і загрожував ним. Світло відбилося від сталі – і немов довжелезний меч ударив мене по голові. Тієї самої миті зібраний над бровами піт скотивсь на повіки, укривши їх густою теплою пеленою. Та завіса сліз і солі засліпила мене. Я нічого не відчував, окрім цимбалів сонця на своїй голові і, десь уже за межами сприйняття, леза, що й далі вилискувало спереду. Той блискучий метал роз’їв мені повіки й випалив сповнені болем очі. І тоді все навколо захиталося. Море слало важкий палючий віддих. Небо, здавалось, репнуло і плаче вогненним дощем. Усе моє єство напружилось, у руці я затис револьвер. Гашетка подалася, я відчув гладеньке руків’я зброї, і саме отак, сухим і водночас оглушливим звуком, усе й почалося. Я струсив піт і сонце. Збагнув, що я знищив і врівноваженість дня, і виняткову тишу пляжу, де я був щасливим. І тоді я ще чотири рази вистрелив у нерухоме тіло, і кулі входили в нього, не лишаючи сліду. Немов лихо чотири рази коротко вдарило в мої двері.
Частина