Чума (збірник). Альбер КамюЧитать онлайн книгу.
але моє схвалення було нещирим, бо я був надто втомлений.
День, проте, хилився до вечора, і задуха вже менше налягала на голову й груди. З вулиці інколи долинали звуки, і, почувши їх, я здогадався, що вже лагідний вечір. А ми всі сиділи в залі й чекали. І те, чого ми чекали всім гуртом, стосувалося тільки мене. Я ще раз оглянув залу. Усе було таким, як і першого дня. Я зустрівся очима з журналістом у сірому жакеті та жіночкою-автоматом. І тут я став думати, що протягом усього процесу я не шукав очима Марі. Ні, я не забув за неї, але мав забагато клопоту. Я побачив її між Селестом і Раймоном. Вона ледь кивнула мені, ніби кажучи: «Нарешті», і я побачив усмішку на її занепокоєному обличчі. Але я відчував, що моє серце закрите, і не міг навіть усміхнутися їй у відповідь.
Суд поновив роботу. Присяжним дуже швидко зачитали низку запитань. Я почув: «винний в убивстві», «заздалегідь спланована дія», «пом’якшувальні обставини»… Присяжні вийшли, а мене завели до комірчини, де я вже чекав раніше. Прийшов мій адвокат і був дуже балакучим, звертаючись до мене з більшою довірою і щирістю, ніж досі. Він вважав, що все складається добре і що я відбудуся кількома роками ув’язнення або каторги. Я запитав, чи є надія на касацію в разі несприятливого вироку. Адвокат відповів, що ні. Його тактика полягала в униканні висновків, які могли викликати неприхильність присяжних. Він пояснив, що такі вироки взагалі не касують. Цей факт видався мені очевидним, тож я поклався на його твердження. Коли безсторонньо дивитися на події, це все – річ природна. Адже в іншому випадку було б багато непотрібної писанини. «Хай там як, – заспокоював мене адвокат, – є ще право оскарження. Але я переконаний, що вирок буде сприятливий».
Ми чекали досить довго, мабуть, три чверті години. Потім задзеленчав дзвінок. Мій адвокат покинув мене, сказавши: «Голова присяжних зараз зачитає відповіді. Вам дозволять зайти тільки тоді, коли оголосять вирок». Грюкнули двері. Десь по сходах, невідомо, близько чи далеко, ходили люди. Потім я чув, як у залі бубонів глухий голос. Коли дзвінок теленькнув знову, двері комірчини відчинилися, і тиша, що панувала в залі, підкотилася до мене, – тиша і те незвичайне відчуття, яке заполонило моє єство, коли я побачив, як відводить очі молодий журналіст. Я не дивився в бік Марі. Я не мав часу для цього, бо голова суду, якось химерно скомпонувавши фразу, оголосив, що іменем французького народу мені відітнуть голову на громадському майдані. Здається, тоді я правильно зрозумів почуття, написане на кожному обличчі. Я переконаний, що то була повага. Жандарми були зі мною дуже ласкаві. Адвокат поклав руку мені на зап’ясток. Я вже ні про що не думав. Але голова суду запитав, чи хочу я щось сказати. Я замислився: «Ні». Потім мене забрали.
Уже втретє я відмовився приймати капелана. Я не мав що казати йому, я не мав бажання розмовляти, я й так побачу його досить швидко. Тієї пори мене цікавила тільки можливість уникнути зубців механізму, прагнення дізнатися, чи можна відвернути неминуче.