Камiнна душа (збірник). Гнат ХоткевичЧитать онлайн книгу.
вибіжить жінка й закричить: «Не пускайте його! Не пускайте його, він хоче втекти… Це він убив мого брата, не пускайте його!»
І, все прискорюючи біг, вискочив Авірон за ворота, і ще довго не зупинявся, ганяючи порожньою пустинею без цілі, без напрямку, бо хотів тільки одного – зайти так далеко, щоб не чути гомону стану та отих божевільних прокльонів.
От він уже тут, він уже далеко. Тут уже спокій. Мовчання пустині поглинуло все, навіть той лемент юдейський. Спустилося небо між станом і тим місцем, де був молодий хлопець; пісок засипав сліди, і всякий, здавалося, зв’язок загубився.
Авірон сів і взяв голову в руки…
Далеко-далеко, повита туманом, виднілася гора Синайська, – і ще яскравіше вирізувалася на синьому небі та чорна хмара, що з неї говорив колись Бог. Десь тріщала цикада, щось живе проповзало кругом, але Авірон не бачив нічого й не чув. Він думав, і думи його були такі пригноблені, такі жорстокі, що роздирали серце.
Хто тепер плаче там від його, Авіронового меча?..
Неясно пригадуються ті хвилини шалу, але щось так ніби мерещиться Авіронові якийсь бородатий чоловік. Він, певно, був кривий, бо так незграбно коливався, тіпаючи всім тілом. А коли почув, що молоді ноги доганяють, догнали його, – обернувся. На одну мить побачив Авірон перекривлене страхом, обезсилене лице, слину на бороді… а потім уже нічого не пам’ятав, бо вдарив мечем прямо в лице. І ще пам’ятав ту мить, те дивне почуття, коли меч, вільно розсікаючи повітря, нараз стрепенувся на одну непомітну хвилечку в руці, в’їдаючися в тверду кість і розбризкуючи кров у повітря…
«О-о-о!..»
«Невже це було? Невже це могло бути?.. За що, за що я його вбив?..»
«Він согрішив перед Богом…»
«А як я знаю, що він согрішив? Може, він і не кланявся тельцеві, може, він пішов лише так, подивитися…
А як і согрішив, то що?.. Що таке гріх?..»
«Гріх – це те, коли я зроблю не так, як приказав мені Моїсей… Боже!.. Та й тільки?.. Мені приказав раз батько поставити кущу на певнім місці, а я побачив там нечистоту й поставив на другім, – то я вже согрішив і за це маю вмирати?.. Ой, що ж це я нічого не розберу… Поможіть мені хтось! Дайте мені зрозуміти, що не вбивство я зробив, а виповнив святий свій обов’язок. Покажіть мені гріх в усім його страху, в усій його остогиді великій, щоб я міг переконатися і бачити, ясно бачити, що за нього треба було вбити того бородатого юдея й усіх, забитих сьогодні!..»
І він стогнав, і не міг сидіти на місці. Встав, ходив пустинею, не находячи собі спокою. Саме поняття гріха якось так здрібніло в його очах, що він не міг віднайти різниці між простим непослухом і гріхом проти Бога, – це здавалося йому однаковим. І він далі й далі тривожив себе питаннями, мучився, не маючи сили розв’язати їх: вони невпинною палючою низкою проходили через його мозок і лишали кривавий слід по собі.
«Моїсей велів тобі вбивати «брата свого, ближнього свого й сусіду свого»… Ну, а що, якби справді ти зустрів сусіду свого, старенького доброго Ефуда, що тебе хлопчиком ще маленьким чукикав на колінах і приспівував