З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя. Коллектив авторовЧитать онлайн книгу.
і нишком п’ють горілку по коморах, і плачуть, і матюкають все на світі, проклинаючи свою нещасну долю.
Страшно Олесі. Такого страху не знала ще вона за всі свої дев’ятнадцять літ, такого ще ніколи не було, відколи світ стоїть.
– Пропали ми, нещасні, всі пропали. Іде наша смерть… – плакала тітка Мотря вголос. – І ти пропадеш, сиротино моя, і зведеться нінащо навіки увесь наш рід.
Олеся в сльози. Але те, що сталося за три останні дні, остаточно пригнуло її: військо почало відходити по шляху, утомлене, скорботне, мовчазне. Потім запалали лани. Дим і рев моторів. Над армією глумилися бомбардувальники. Вони падали стрімголов з-за хмар, і розганяли людей, як птахів, і вдавлювали їх у землю на години.
Олесі здавалося, що настав кінець світу, яким лякала колись ще в дитинстві її покійна баба.
Невідомі якісь пастухи роздавали селянам овець. Продавали сало, м’ясо бійцям за безцінок, а то й так роздавали баби і молодиці. Ніхто вже нічого не беріг і нікому нічого не було жалько. Роздали колгоспний реманент і зерно. Вже не було колгоспного правління. Все розпадалося. Розривалися неначе всі зв’язки життя. Люди перестали робити. Олеся дивилась на шлях. Вона не була звичайною дівчиною. Вона була красива і чепурна. Олесею пишався весь куток. Бувало, по роботі вона щовечора, мов птиця, ну так співала коло хати на цілий куток, що, мо’, й не снилось ні одній артистці з орденами. А вишивки її висіли по стінах під склом у європейських музеях – у Лондоні, в Альберт-Вікторія музеї, в Парижі, в Мюнхені, у Нью-Йорку, хоча вона про це й не знала. Учила її покійна мати усьому. Була Олеся тонка, обдарована, артистична натура, тактовна, роботяща і бездоганно вихована хорошим чесним родом. Легковажні хлопці трохи соромилися її, вважаючи чудною і неприступною.
Пили бійці воду і сумно проходили далі. Вона вже ні про що не питала в них. Вона жадібно вдивлялася в кожне лице і в кожних очах читала смуток. Велике, багато більше, ніж може вмістити свідомість, горе впало на народ, придушило його, погнало.
– Будь здорова, дівчино. Бувай щаслива, – сказали їй троє стомлених артилеристів і пішли од криниці. На Олесю нахлинула хвиля такого гострого болючого жалю до себе, що їй нестерпно защеміло в горлі. Олеся глянула назад. Людей поменшало. Де-не-де людина.
«Останні йдуть, – подумала Олеся. – Невже останні?»
І рішилася вона на крок не чуваний, не бачений ні в її селі ніколи, ні в усім її народі. На вчинок надзвичайний, від одної згадки про який у неї захолонуло і спинилося серце. На вчинок грізний, що підказав їй грізний надзвичайний час. Що кинуло її на цей вчинок? Що наштовхнуло її? Глибина інстинкту роду, підсвідома мудрість, що з’являється на допомогу людині в грізні часи, коли розум холоне і не встигає усвідомити небезпеку, і спитати нікого, і грізний час летить лавиною з гори.
До Олесі підійшов один з останніх юнаків танкіст Василь Нечай аж із-під Кам’янця і жадно припав до відра. Був він хороший, кремезний юнак. Одежа вся в пилу і поті. На рукаві і спині пропалена сорочка на пожарах. Здорові темні руки, патьоки на шиї і скронях і зморшка