З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя. Коллектив авторовЧитать онлайн книгу.
ніж боярські та князівські дружини. Її відрізняв більший патріотизм і достатньо непогана виучка, хоч і досягалася вона індивідуально. Зміцнення дисципліни в державі, централізація влади відображувалася і на армії. Періодичні огляди, земельні та грошові премії та можливість втрати помістя за неявку на службу змушували дворян більш відповідально підходити до своїх обов’язків відносно держави. Проте, було чимало й недоліків. Знехтування піхотою було характерним для будь-якого феодального війська. Справжнім лихом було «нєтство» – неявка поміщика на службу, небажання приводити з собою відповідну населенності його земель чисельність ратних чоловіків. Відсутність сумісного регулярного навчання, небажання відриватися від ведення господарства у своєму помісті, самостійне спорядження (а отже різноманітне озброєння) – все це рано чи пізно приводило феодальні армії до необхідності перебудови в армію регулярного зразку.
В середині XVII століття в Росії тільки почалося формування і навчання полків «нового строю» – озброєних вогнепальною зброєю, навчених «ратному строю» (тобто злагодженим і чітким маневрам на полі бою) за «нідерландським зразком». Але в Україну в 1659 році рушило традиційне руське військо, ядро якого складала помісна кіннота. Нестройна, з поганою дисципліною така дворянська кавалерія не витримувала суперництва з рушничними залпами і гарматним вогнем. До відміни місництва[66] залишалося ще більш ніж двадцять років, і дворяни, і бояри, і князі продовжували запекло сперечатися щодо призначень на ту чи іншу посаду прямо по ходу бою, неохоче виконували накази старших за званням.
Джерела переконливо свідчать про те, що царський уряд не був налаштований неодмінно на продовження війни з Виговським. Виснажена у війнах зі Швецією та Польщею Росія потребувала перерви, а не нової кампанії з тією ж Річчю Посполитою, козаками і ордою. Тому Трубецькой одержав від государя таємний наказ: з’їхатися з гетьманом, переконати його припинити кровопролиття і намагатися підписати новий договір з козаками про прийняття їх в царське підданство. Історик Малоросії М. Маркевич наводить статті, що запропонував цар Олексій Михайлович Трубецькому для переговорів з Виговським[67]:
1) завірити Виговського в попередній до нього царської милості і в пробаченні зроблених ним злодійств;
2) затвердити його на гетьманстві, якщо козаки цього бажають;
3) віддати йому воєводство Київське, якщо буде того вимагати;
4) нагородити, за його бажанням, родичів і друзів його;
5) у випадку упорної вимоги, вивести російське військо із Києва;
6) зобов’язати Виговського розпустити негайно і в майбутньому не викликати татар.
Щоправда, Виговський, схоже на те, зовсім не збирався приймати будь-які умови, що запропонує йому Москва. Він не пристав на пропозицію Трубецького зустрітися з боярами за столом переговорів, саркастично поскаржившись на те, що на таких зустрічах
Місництво – у Московській Русі XV–XVII ст. – порядок заміщення державних посад боярами залежно від знатності роду і міри важливості посад, що займалися предками.
Раніш Трубецькой мав інше завдання – рушити на Переяслав, там домогтися присяги від козаків і виборів нового гетьмана. Цей наказ на відміну від таємного – про можливі поступки Виговському, і був оприлюднений. Згідно нього князь повинен був вимагати наступне: негайне складання 60-тисячного реєстру, з поверненням усіх зайвих у попередній стан; згоди на перебування в містах російських воєвод; страти білоруського полковника І. Нечая; заборони приймати втікачів з Росії; відмови від самостійної зовнішньої політики; обов’язкового затвердження будь-якого нового гетьмана у Москві; обіцянки не приймати полковників, яких призначає гетьман без участі ради. Очевидно, що погодження з цими умовами суттєво обмежувало автономію Української держави.