Манускрипт з вулиці Руської. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
у них грошей! Без запрошень, без викликів заходив доктор Гануш до житлових підвалів, до кліток, прибудов, де тулилися убогі, оглядав хворих і давав їм ліки; він протягом року встиг обійти весь чорний Львів, про нього пішла слава, мов про месію, і вигукнув якось у ратуші на раді консулів патриціянський лікар і бурґомістр Павло Кампіян:
– Це шарлатан і чорнокнижник!
Альнпека викликали до маґістрату. Саме того дня він у підвальному помешканні на Гарбарській вулиці побачив чоловіка з червонувато-бурими плямами й ґудзами на тілі.
Райці готували чинити лікареві допит: чим він лікує і чому робить це потаємно, без відома маґістрату. Вони зневажливо, знаючи наперед, який буде присуд – позбавлення лікарських прав або й вигнання з міста, – поглядали на білявого мужчину з холодними синіми очима, і підвівся Павло Кампіян.
Але поки він встиг вимовити слово, Гануш Альнпек ступив два кроки вперед і викрикнув:
– У місті лепра, тронд! Не знали цього, вашмость Кампіяне? Чи, може, знали і лікували прокажених піґулками з гашеного вапна, а дерли гроші, як за справжні ліки?
– Протестую! Які піґулки… Це наклеп! – завищав Кампіян.
– А ось які! – Альнпек сягнув у кишеню й вийняв пляшечку з білими ґудзиками. – Я взяв їх в одного хворого і зробив аналіз. Так що, мене будете судити за шарлатанство чи я вас? Ха… Я знаю, – Гануш повів очима по знічених обличчях райців, – знаю: ви все зробите для того, щоб цей ошуканець не став перед судом, ви постараєтесь знайти причину вигнати мене з міста, але не зробите цього зараз. Я навчився в Італії лікувати проказу, а ви не вмієте… І не думайте, що вона, ця страшна хвороба, там, серед плебеїв, вона всюди, вона – тут! Її не видно, проказа визріває багато років, а коли вже появляються плями й ґудзи – лікувати пізно. Я ж маю запобіжний препарат – не шарлатанський, не чорнокнижний, а вченими мужами Падуї винайдений. Тож поки розправитесь зі мною, записуйтесь до мене в чергу – всі-бо прокажені єсьте!
…Архієпископ Соліковський полюбляв у вільний час забавлятися маріонетками. Ляльки робив сам. Якби не священичий сан, він міг би стати добрим майстром у малярському цеху – схожість ляльок на осіб, яких собі задумав католицький владика, була достеменною. Він іноді навіть жалкував, що не може похвалитися своїм кунштом перед гостями: архієпископ тримав домашній ляльковий вертеп у цілковитій таємниці, бо це була не забава, а політика.
Перша лялька, яку він зробив, коли приїхав з Вільна до Львова, замінивши титул каштеляна й королівського секретаря на архієпископський, була образом засновника й генерала єзуїтського ордену іспанця Іґнатія Лойоли. Його, живого, Соліковський не мав змоги бачити: святий перенісся до Христа, щоб стати біля нього одесную, майже тридцять років тому, але й не портрети, не лубочні образки із зображенням Лойоли служили прообразом для ляльки. Соліковський збагнув духовну сутність цього ревнителя Ісуса, якого ні каліцтво, ні запідозрення в божевіллі, ані побої не звернули з праведного шляху: 1540 року папа