Манускрипт з вулиці Руської. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
зверху – гриби, – прошепотіла, довіряючись, пані Дорота. – А під ними – персні, хрестики, ланцюжки, діадеми, браслети, завушниці.. І все те золото, золото..
– І ви не боїтесь давати його мені… не боїтеся, що я вкраду? – зблідла Абрекова.
– Ви?! Як це – ви вкрадете? Та вас усі знають… Ваша бідолашна Ґізя служила в мене, і я нічого не можу сказати… Та й про Льонцю ніхто чогось такого не говорить… Як можете на себе наговорювати, Абреко-о-ва! Ну, зрештою, ви б і не посміли… Поставте там, на кухню, отак, так, ще трохи далі посуньте, о-о, між ті найчорніші баняки…
Пані Дорота тихо зникла з кімнати, ніби її й не було. Абрекова підійшла до плити, нагнулася і, не дихаючи, дивилася в дзбан. Гриби. Обережно всунула між сухі опенькові голівки пальця і впеклася до холодного металу. Висмикнула палець – золото! Позадкувала до вікна, і в цю мить перед її очима промайнули обличчя Льонці й Ґізі – щасливі обличчя щасливих дочок, і зникли, бо дуже міцно, аж до болю стиснула повіки Абрекова.
Потім, заспокоєна, виглянула знову на вулицю: на Ринку догоряв вогонь, лунали в надвечір’ї п’яні співи. Два пахолки з бардами – може, вже й інші – все ще стояли біля її дверей. Один повернув голову, спитав:
– No, to co powie dziśiaj pani Abrekowa?8
Дивилася мовчки на нього, довго думала.
– То ся добром не скінчить, – сказала нарешті.
Розділ другий
Ав initio9
Славний майстер сідлярського куншту, молодий і в науках битий Юрій Рогатинець, яко православний, зостав з цеху вигнаний, то о книгах почав пектися і друкарню покійного Івана Московитина викупив у лихваря, на що я теж пожертвував дві лепти із свого вбожества…
Я – отакий собі Мацько аж з двома прізвищами. Називають мене Лисим, бо чомусь на моїй голові не виросло жодного волоска, а підписуюся Патерностер – так мене назвали, коли я був ще хлопчиком і навчався письма у дячка при Богоявленській церкві на Галицькому передмісті. Не знаю, чому дали мені латинську прозиванку11, я ж бо православний русин, але то таке, обізвуть ніби на жарт, а чіпляється оте чуже ймення до людини, мов шевська смола до стільчика.
Мешкаю на Руській у наріжному будинку, вікна з моїх двох кімнат виходять на вулицю Шкотську, а у дворі в мене – свій підвал. Коли маґістрат дозволив русинам торгувати вином і горілкою, я відкрив у тому підвалі невеличку пив’ярню. Слава Богу, вже сплатив борги, а коштували мені помешкання й підвал аж 1273 золотих, до того ж 135 – рукавичного, то разом 1408 золотих. Це дуже багато: в мене росте син і жінку маю (вона, правда, допомагає торгувати в корчмі, проте витрачаю на неї щоденно не менше шести грошів), крім того, сплачую податки – чопове і шос, то можете самі тепер зрозуміти, що працювати мені доводиться більше, ніж коневі.
І все одно дякую Богові, що допоміг мені вирватися з того страшного передмістя. Тут хоч і тісно – Руська вулиця в тринадцять ліктів завширшки, – та відколи я отримав міське право (за міщанський юрамент заплатив
Ну, то що скаже нині пані Абрекова? (
Від початку (
Цей запис, пам’ятаю, був недатований, та, напевно, він відноситься до останніх років XVI ст. Друкарські верстати Івана Федорова львівські братчики викупили в лихваря 1585 року. –
Pater noster – отче наш (