Собор. Олесь ГончарЧитать онлайн книгу.
Єлько…
При заході сонця сядуть у човна із дядьком, попливуть засвічувати бакени, погойдають Єльку бузково-малинові оксамити дніпровські. Деколи опиняться аж поблизу тих шлакових гір: в дядька Ягора вони викликають задуму.
– Мабуть, такий вигляд мають вулкани, – задивившись, тихо каже Єлька.
– Оті гори, дочко, то все наша праця перекипіла. Димом тут вічно чадить, сажа падає чорна, лапата. Хто живе там під боком у заводу, той білого снігу не бачить, – гомонить дядько Ягор. – Випрану білизну не вивішуй, одразу чорна стане. Колись і я там жив. Наковтався. Вранці, коли йдеш на роботу, по сажі тій сліди, як по снігу, відпечатуєш. На лавках, на листях дерев, на всьому сажа. Тонни і тонни її випадає на місто щодоби. Давно балакають про те, щоб уловлювачі поставити, фільтри, та поки що більше язиками фільтрують.
Ні, не для жіночих рук робота на металургійному, знов перестерігає племінницю дядько Ягор, там і чоловік не кожен витримає. Це ж не випадково, мовляв, серед горнових миршавого не побачиш, усе здоров’яки, там потрібні люди при силі.
– Нас, коли брали з біржі, найперше по здоров’ю перевіряли, найперше, було, мусиш лікарів пройти, здоров’я своє показати, а тоді вже розмовляй…
Єлька ще від матері чула, що дядько Ягор після того, як розламалась під ним махновська тачанка, як розкотились з-під неї колеса на чотири сторони світу, пішов на завод, на роботу найважчу, каталем. Тепер і професії такої нема, в минулому вся. Дивлячись на зношене тіло старече, важко Єльці навіть уявити його молодим, а був же колись…
– Дядечку Ягоре, а на заводі, після степу… трудно було вам звикати?
– Не питай. Першу домну тоді відбудовували, тижнями з заводу не виходили, там і ночували. А одного дня якось-таки вигайнув у степ. Як побачив його після розлуки, впав лицем на зелену траву, повіриш, качаюсь і плачу… Сміюся і плачу… З літами, правда, обвикся за муром, полюбив завод, діла підладились…
–Втомило життя?
– Та не прогуляв його. Наробились оці руки, Єлько, ох, наробилися на віку! Така вже доля в металурга: все життя лицем до вогню… Самого шлаку ото гори… Метал наш і по морях ходить, і в небесах літа…
Дими зблизька аж душать Єльку, важко стеляться від заводу, тепер їй хочеться швидше звідси; старий, проте, не спішить, вовтузиться біля бакена спокійно, а тоді ще стане давати димам оцінку: білий – то ще нічого, та й чорний, що клуб’ям валить, теж не найгірший; найстрашніший жовто-бурий отой, аж червоний. Буває, розтягнеться по обрію на кілометри і довго стоїть стягою над селищами, робить небо іржавим… Ото від такого й зелені дерева жовкнуть…
На одній із труб газ горить, немов гігантський світильник, голубе полум’я тріпоче, бігає квіткою пелюсткатою.
– Що то над трубою безперервно горить?
– То, Єлько, все наші грошики горять. Не встигаємо газу використовувати… А над парком, бачиш? На високій колоні… То ж Титан. Розірвав кайдани, що ними був прикутий до скелі, і топче орла, який його терзав… Титан Праці