Янголи і демони. Дэн БраунЧитать онлайн книгу.
Янус упорається з таким неймовірним завданням? Очевидно, він має спільника всередині. Влада братства, схоже, й справді безмежна.
Янус, думав убивця. Зрозуміло, що це кодове ім’я. У кого він його запозичив – у дволикого римського бога… чи в супутника Сатурна? Хоча – яка різниця… Янус мав величезну владу. Він однозначно це довів.
Убивця йшов і уявляв, як із неба йому всміхаються предки. Адже сьогодні він продовжує їхню справу – бореться з тим самим ворогом, з яким вони воювали багато віків, починаючи з одинадцятого століття… коли орди хрестоносців уперше ринули на його землю; вони ґвалтували й убивали його співвітчизників, називаючи нечестивцями, оскверняли їхні храми й богів.
Щоб дати відсіч загарбникам, його предки створили невеличку, однак грізну армію, бійці якої незабаром стали відомі всюди як захисники. Ці вправні воїни мандрували країною, безжально вбиваючи усякого ворога, що траплявся їм на шляху. Вони прославилися не лише жорстокими вбивствами, а ще й тим, що святкували свої перемоги, поринаючи в наркотичний дурман. Перевагу вони надавали одному потужному засобу, який називали гашишем.
Слава про них множилась, і незабаром цих нещадних убивць почали називати одним-єдиним словом – гашишин – дослівно «шанувальник гашишу». Слово гашишин стало синонімом смерті майже в кожній мові на землі. Його вживають дотепер, воно є в сучасній англійській мові… але, як і саме мистецтво вбивати, набуло з часом нової форми.
Сьогодні воно звучить як асасин – найманий убивця.
6
Через шістдесят чотири хвилини Роберт Ленґдон, якого трохи нудило від польоту, зійшов з трапа на залиту сонцем злітну смугу, недовірливо роззираючись. Свіжий вітерець тріпотів у лацканах твідового піджака. Чудово було знову опинитися на відкритому просторі. Примружившись, він розглядав укриту буйною зеленню долину і засніжені гірські вершини, що обступали їх з усіх боків.
Я бачу сон, казав він собі. Щомиті я можу прокинутись.
– Ласкаво просимо до Швейцарії, – голосно сказав пілот, намагаючись перекричати ревіння двигунів Х-33, що поступово стихали.
Ленґдон подивився на годинник. 7:07.
– Ви перетнули шість часових поясів, – нагадав пілот. – Тут уже початок другої.
Ленґдон перевів годинник.
– Як чуєтеся?
Він потер живіт.
– Так, наче наївся пенопласту.
Пілот кивнув.
– Висотна хвороба. Ми піднімалися на шістдесят тисяч футів. На такій висоті вага зменшується на тридцять відсотків. Вам пощастило, що летіти треба було недалеко. От якби ми прямували до Токіо, то довелося б піднятися набагато вище – на сотню миль. Від цього справді вивертає кишки.
Ленґдон вимучено кивнув і погодився, що йому пощастило. Загалом, політ був достатньо буденний. Якщо не зважати на шалене прискорення під час злету, від якого ламало кістки, то все інше було здебільшого таким, як звично, – час до часу незначна турбулентність, зміна тиску під час набирання висоти… Ніщо не свідчило, що вони мчать крізь простір із приголомшливою швидкістю одинадцять тисяч миль за годину.
По злітній смузі до літака вже бігло