Інферно. Дэн БраунЧитать онлайн книгу.
поховали головою вниз, закопавши по пояс. На блідому стегні того чоловіка виднілася єдина літера – R.
«R? – подумав Ленґдон, вагаючись. – Це що… Роберт2, чи як? Це що – я?»
Та з обличчя жінки зрозуміти що-небудь було неможливо.
– Шукай – і знайдеш, – повторила вона.
Раптом вона почала випромінювати біле світло… воно ставало дедалі яскравішим. Усе її тіло сильно завібрувало, а потім вона вибухнула з громовим гуркотом, розлетівшись на тисячі скалок світла.
Ленґдон рвучко сіпнувся й прокинувся від власного крику.
Кімнату заливало яскраве світло. Він був сам. У повітрі висів гострий запах медичного спирту, і десь тихо дзижчав апарат штучного кровообігу, попискуючи в унісон із його серцем. Ленґдон спробував поворухнути правою рукою, але різкий біль зупинив його. Він зиркнув униз і побачив крапельницю, що впилася в шкіру його передпліччя.
Пульс Ленґдона пришвидшився, і апарат, підтримуючи ритм, запищав частіше.
«Де я? І що зі мною трапилося?»
У його потилиці пульсував тупий біль. Ленґдон обережно потягнувся вільною рукою й помацав голову, намагаючись визначити, звідки йшов біль. Під скуйовдженим волоссям він виявив тверді шишечки швів; їх було з десяток, і їх вкривали шкірочки засохлої крові.
Ленґдон заплющив очі, намагаючись пригадати нещасливий випадок.
І не пригадав нічого. Повна порожнеча.
«А ти поміркуй».
Та однаково лише темрява.
У кімнату поспіхом увійшов чоловік у медичному халаті, явно стривожений пришвидшеним ритмом серцевого монітора Ленґдона. Він мав кудлату бороду, кущасті вуса та добрі очі, які випромінювали задумливий спокій із-під густих брів.
– Що… сталося? – ледь вичавив із себе Ленґдон. – Зі мною трапився якийсь нещасливий випадок?
Бородань притиснув палець до своїх губ і так само поспіхом вийшов у коридор, гукаючи когось.
Ленґдон повернув голову, але цей рух пронизав його різким і гострим болем, який розійшовся по всій черепній коробці. Він кілька разів глибоко вдихнув, чекаючи, поки біль мине. І почав потихеньку, методично вивчати своє стерильне довкілля.
Шпитальна палата з одним ліжком. Квітів не було. Медичних карток також. На столі, що стояв неподалік, Ленґдон побачив свою одежу, складену в пластиковий пакет. Одежа була заляпана кров’ю.
«О Господи. Напевне, трапилося щось дуже серйозне».
Потім дуже повільно Ленґдон повернув голову до вікна біля свого ліжка. Надворі було поночі. Усе, що він зміг побачити у склі, – це власне віддзеркалення: якийсь блідий, мов крейда, виснажений незнайомець, оточений медичною апаратурою, приєднаний до неї трубочками і дротами.
Із коридору наблизилися голоси, і Ленґдон знову спрямував погляд на кімнату. Лікар повернувся, але цього разу з жінкою.
На вигляд їй було тридцять із невеличким гаком. На ній був синій медичний халат, а своє русяве волосся вона зібрала назад у товстий «кінський хвіст», який розгойдувався в такт її крокам.
– Я
Robert (