Алхімік. Пауло КоэльоЧитать онлайн книгу.
сьогодні я перетворився на страховище й став убивати своїх овець одну за одною, вони зрозуміли б це тільки тоді, коли майже всю отару було б винищено, – подумав хлопець. – Бо вони довіряють мені, а тому часто забувають довіряти власним інстинктам. Лише тому, що я приводжу їх туди, де є їжа й вода».
Сантьяго подивувався власним думкам. Можливо, церква з сикомором, що виріс у неї всередині, була наповнена злими духами. Вона примусила його вдруге побачити той самий сон і навіяла йому гнів проти своїх супутниць, завжди таких йому вірних. Він випив трохи вина, яке зберіг від учорашньої вечері, й тугіше укутався у свою куртку. Він знав, що через кілька годин, коли сонце буде в зеніті, спека стане такою сильною, що він не зможе гнати овець у полі. То був час, коли вся Іспанія поринала в сон, рятуючись від літньої спеки. Спека тривала до вечора, й протягом усього цього часу він мусив тягти на собі куртку. Одначе, коли він думав, чи не позбутися цієї зайвої ваги, то завжди згадував, що вона його рятувала від ранкового холоду.
«Ми завжди повинні бути готові до сюрпризів погоди», – подумав він і відчув вдячність до важкої куртки.
Куртка мала причину для свого існування, а хлопець – для своєї праці. За два роки мандрів рівнинами Андалусії він знав напам’ять усі села й містечка цього регіону, й мандри були великим резоном його життя. Цього разу юнак мав намір пояснити дівчині, чому простий пастух уміє читати: до шістнадцятьох років він навчався в семінарії. Батьки хотіли, щоб хлопець став священиком – причина для гордості простої селянської родини, яка трудилася лише для того, щоб мати воду та їжу, як і його вівці. Він вивчав латину, іспанську мову й теологію. Але з дитячих літ мріяв пізнати світ, і це було для нього набагато важливіше, аніж пізнати Бога та гріхи людей. Якось увечері, коли він навідав свою родину, то сказав батькові, що не хоче бути священиком. Він хоче мандрувати.
– Люди з усього світу проходили через це село, сину, – сказав йому батько. – Вони мандрують у пошуках чогось нового, але залишаються такими, як і були. Вони готові піти на смерть, щоб досягти своїх ілюзій, але потім розуміють, що в минулому їм жилося краще, ніж тепер. Вони мають русяве волосся або темну шкіру, але більше нічим не відрізняються від жителів нашого села.
– Але я не знаю тих країв, звідки вони приходять, – заперечив хлопець.
– Ці люди, коли вони знайомляться з нашими полями й нашими жінками, кажуть, що хотіли б завжди жити тут, – провадив батько.
– Я хотів би пізнати тих жінок і ті краї, звідки вони приходять, – сказав хлопець. – Бо вони ніколи на залишаються тут.
– Ті мандрівники мають при собі торбину грошей, – не раз казав йому батько. – Щодо нас, то в нас лише пастухи мандрують.
– Тоді я стану пастухом.
Батько нічого більше не сказав. Наступного дня він дав йому торбинку з трьома іспанськими старовинними монетами.
– Одного разу я знайшов їх у полі. Мабуть, із неба впали. Купи собі отару, вирушай у світ і мандруй, доки не зрозумієш, що наш край найкращий, а