Відьма з Портобелло. Пауло КоэльоЧитать онлайн книгу.
стояла рано-вранці на станціях метро, чекаючи нападників, які не з’являлися. Блукала найнебезпечнішими кварталами Лондона, прагнучи зустріти свого вбивцю, але ніде його не знаходила. Намагалася вивести з рівноваги можновладців, яких їй ніколи не вдавалося по-справжньому розлютити.
Аж поки нарешті зустріла свою брутальну насильницьку смерть. Але кінець кінцем, скільком із нас щастило не побачити, як речі, що їх ми надзвичайно цінуємо, зникають одна за одною? Власне, я маю на увазі людей, але не тільки їх, а й наші думки та мрії: ми спромагаємося чинити опір протягом дня, тижня, кількох років, але майже завжди все неминуче закінчується для нас поразкою. Наше тіло живе й далі, але душа дістає смертельний удар, раніше чи пізніше. Це досконалий злочин – коли ми не знаємо, хто вбив нашу радість, які мотиви спричинилися до цього і де шукати винних.
А ці винні, які не називають своїх імен, чи усвідомлюють вони, що заподіяли? Думаю, ні, бо й вони стають жертвами створеної ними реальності – розчавлені страхом і самовпевнені, безпорадні та всемогутні.
Вони не розуміють і ніколи не зрозуміли б світу Афіни. Це добре, що я так кажу: світу Афіни. Нарешті я змирився з тим, що був у ньому тільки тимчасовим гостем, ніби людина, якій зробили ласку. Так той, хто опинився в розкішному палаці, де він їсть усе, що там є найкращого, розуміє, що це тільки свято, що палац належить не йому, що їжу куплено не за його гроші й настане хвилина, коли світло погасне, господарі підуть спати, слуги також розійдуться, двері за ним зачиняться і він знову опиниться на вулиці, чекаючи таксі або автобуса, який відвезе його в нічим не прикметну повсякденність його світу.
Отже, я повертаюся. А точніше, одна моя частина повертається у цей світ, у якому ми можемо відчути тільки те, що бачимо, до чого можемо доторкнутися і що можемо пояснити. Я знову хочу платити штраф за перевищення швидкості, хочу бачити, як сперечаються люди біля конторок у банку, хочу чути, як мене знову й знову запитують, котра вже година, хочу дивитися фільми жахів та автоперегони за Формулою-1. Це той усесвіт, у якому мені доведеться прожити решту свого життя; я одружуся, матиму дітей, і минуле перетвориться на далекий спогад, який зрештою примусить мене знову й знову запитувати протягом цілого дня: як я міг бути таким сліпим, як я міг бути таким наївним?
Знаю також, що вночі друга моя частина і далі блукатиме в просторі, у контакті з речами, не менш реальними, аніж пачка цигарок та склянка з джином, які я бачу зараз перед собою. Моя душа танцюватиме з душею Афіни, я буду з нею у своєму сні, прокинуся весь мокрий від поту, піду на кухню, щоб випити там склянку води, мені скажуть, що для війни з привидами треба застосовувати речі, які не належать до реальності. Потім, за порадою свого діда, покладу на нічний столик розкриті ножиці й у такий спосіб відріжу продовження свого сну.
Наступного ранку я подивлюся на ножиці з певним жалем. Але треба знову звикати до цього світу, бо інакше я збожеволію.
Андреа Мак-Кейн, 32 роки, актриса театру
«Ніхто