Дай спокій. Мария Джоан ХайлендЧитать онлайн книгу.
ти не виграла на перегонах? – кажу я.
– Ні, – каже вона. – Але я гарно провела час.
Раптом у мене запаморочилось у голові, наче я втрачаю рівновагу.
– Ти справді нічого не виграла на перегонах? – питаю я.
– Нічого. Я вже сказала тобі, – каже вона. – Я не виграла жодного пенні.
Я опустив очі.
– Я зроблю ще чаю, – каже мама. – Візьми бабусині пальто і сумку і віднеси до її кімнати.
Я приніс пальто і сумку до її спальні. Всередині її великої кімнати здається, що ти перебуваєш в іншому будинку чи шале на кшталт того, де ми зупинялися у Батлінзі. Я ставлю її сумку на ліжко і відкриваю.
Її гаманець аж розпирає від грошей. Я дивлюся на двері, а потім починаю рахувати гроші, сортуючи купюри. П’ятдесятки, двадцятки й п’ятірки стовпчиками. Деякі банкноти пожмакані, декілька розірваних. Я порахував один раз, потім рахую знову, моє серце калатається, вистрибуючи з грудей.
Мене от-от знудить. Я мчу до ванної, відкриваю холодну воду і схиляю голову над унітазом. Мене вирвало жовтою рідиною, як минулого разу. Майже все блювотиння я спрямував в унітаз, решту витер туалетним папером. У роті присмак гіркого помаранчевого соку.
Я проходжу повз кухню і заглядаю всередину. Бабуся п’є чай і розмовляє з мамою. Я повертаюся до її спальні і дивлюся на гроші: сімсот сорок п’ять фунтів! Я молюся Господу, щоб він затримав бабусю на кухні і мене не спіймали, і мої руки тремтять, коли я беру трохи грошей собі. Я кладу їх у кишеню, але я не крадій. Це лише потрібні мені докази того, що я не уявляв такого багатства, і того, що вона бреше.
Я йду до своєї кімнати і не виходжу звідти весь день. Я не хочу, щоб хтось бачив мої тремтячі руки. Я загороджую двері комодом і знову рахую гроші. Я взяв дев’яносто фунтів. Я сортую купюри на маленькі купки. Три двадцятки, дві десятки, два п’ятірки. Сховаю гроші під матрац і пізніше вирішу, що з ними робити.
О дев’ятій мати прийшла до моєї спальні сказати «добраніч».
– Як тут наш задавака? – каже вона.
– Добре.
– Що робиш?
– Думаю.
– Ти забагато думаєш. Обережно, бо станеш відлюдником.
Не знаю, чому те, що хтось проводить час за міркуванням, когось дивує. Є тисячі речей, про які варто думати. Коли ти розмірковуєш, життя перетворюється на великий парк розваг. Коли ти заходиш до парку, тобі хочеться покататися на всіх атракціонах.
Я б сказав їй це, але вона може подумати, що я смішний, і почати сміятися, а я не в гуморі для сміху.
– Добре, – кажу я. – Припиняю. Можеш трохи побути зі мною?
Вона зачиняє двері і сідає на моє ліжко.
– Почухаєш мені ступні? – питаю я.
– Тоді висунь їх з-під ковдри.
Вона робить мені масаж ніг, я дивлюсь на неї.
– Ти сумний, – каже вона.
– Тому що батько брехун.
– Що значить «батько брехун»?
Я хочу розказати їй, що бабуся теж брехуха, але тоді вона дізнається, що я залазив до її гаманця, і може запідозрити мене.
– Він