Тінь над Інсмутом. Говард Филлипс ЛавкрафтЧитать онлайн книгу.
Марш. Мати старого Марша, здається, була іноземкою, кажуть, уродженкою якихось островів у південних морях, а тому великий галас здійнявся, коли він п’ятдесят років тому взяв собі за дружину дівчину з Іпсвіча. Так завжди буває, коли мова заходить про інсмутських парубків, а тутешні молодики, та й ті, хто з сусідніх міст, узагалі намагаються мовчати, якщо в їхніх жилах тече бодай дещиця інсмутської крові. Хоча вважаю, що діти й онуки Марша начебто нічим і не відрізняються від звичайних людей. Дехто навіть сюди іноді приїжджає, хоча найстарших дітей, маю вам сказати, я щось давненько вже не бачив. І старого також ніколи не зустрічав.
Чому всі не люблять Інсмут? Що б вам сказати, юначе, я б просто порадив не дуже прислухатися до того, що люди тут теревенять. Їх важко буває розгойдати, але якщо вже розійдуться, то потім і не зупиниш. І про Інсмут вони базікають (в основному, перешіптуються), вже років сто, не менше, і, як мені здається, не стільки не люблять його, скільки бояться. Послухаєш деякі з їхніх оповідок, то мало живіт від реготу не надірвеш, про те, що старий капітан Марш приятелював із самим дідьком і допомагав його бісенятам оселитися в Інсмуті. Згадували і поклоніння Сатані, і тих нещасних, котрих приносили йому в жертву десь неподалік від причалу. Подейкують, що 1845 року або десь близько цього, люди випадково викрили це місце. Однак я сам із Пентона, це в штаті Вермонт, і таку балаканину ніколи не схвалював. Послухали б ви, що розповідають тутешні дідугани про чорний риф, розташований неподалік від наших берегів, – вони називають його Рифом Диявола або Диявольським рифом, хто як. Більшу частину часу він стирчить із води, а якщо й ховається під нею, то не дуже глибоко, але все одно його навряд чи можна назвати островом. Так от, торочать, що інколи на цьому рифі можна бачити цілий виводок чи плем’я тих самих бісенят. Сидять собі там перевальцем або сновигають туди-сюди біля печер, що розкинулися в горішній його частині. На вигляд – це достатньо нерівне, немов поїдене, місце приблизно за милю від берега. За старих часів, кажуть, моряки здоровенний гак робили, лише б не наближатися до нього.
Але то тільки ті моряки, котрі народилися не в Інсмуті. І на капітана Марша вони зуб мають начебто тому, що він нібито іноді ночами під час відливу висаджувався на тому рифі. Може, так воно і було, бо це місце вельми цікаве, і, може, він там піратський скарб шукав, а може, і знайшов. Але люди пащекують, що він там братався з нечистим. Тому мені здається, що саме капітан Марш і став причиною того, що про той риф пішов лихий поголос.
Це все сталося ще до епідемії 1846 року, коли більш ніж половину жителів Інсмута евакуювали. Ніхто тоді не міг уторопати, у чому там була річ, імовірно, якусь заморську недугу привезли з Китаю чи ще звідкілясь. А ситуація начебто й справді була страшна – бунти якісь і ще щось мерзенне, лишень за межі міста це так і не вибралося, проте саме місто після цього жахливо занепало. Загалом, поїхали звідти люди, а зараз, вочевидь, людей триста-чотириста залишилося, не більше. Але найголовніше