Павло Тичина. Игорь КолядаЧитать онлайн книгу.
віці. Спочатку служив паламарем при храмі, а згодом його призначили дяком і водночас учителем грамоти для селянських дітей. «Слишком тяжела была молодость отца. Отец его, а мой дед Тимофей, никак не хотел учить маленького Григория. В школу походил, мол, год-два – ну и хватит. Этим воспользовались два далеких родственника моего отца. Один из них, священник села Лёток над Десной, сманил Григория к себе, пообещав отдать его учиться в бурсу. Григорий два года чистил у него конюшню, да так и не дождался обещанного. Тогда перехватил Григория к себе другой родственник – священник из села Семиполки. Здесь на подростка помимо чистки конюшни и присмотра за лошадьми в поле еще больше навалили работы. Священник со своими подручными живописцами исполнял заказы иконописной мастерской Киева на Подоле. Часто Григория срочно посылали верхом на лошади в Киев, через глухой Броварский лес, с тем, чтобы к ночи он уже возвратился оттуда с ответом. Григорий мыл кисти, счищал палитры, растирал краски. Но годы шли. Как переростка, его уже не принимали ни в какое училище.
Оставалось одно: самому готовиться к экзамену на дьячка, готовиться урывками, около лошадей, на лугу. Он выдержал экзамен, и его сразу назначили в село Пески», – писав згодом П. Тичина.
У Пісках Григорій Тичина познайомився з молодесенькою дівчи-ною-сиротою Марією Савицькою, яка вийшла за нього заміж у неповні шістнадцять років. У шлюбі Марії Василівни та Григорія Тимо-фійовича Тичин народилося тринадцятеро дітей, живими з яких залишилося дев’ятеро – четверо хлопчиків і п’ятеро дівчаток. У своєму щоденнику він згодом зробив такий запис: «Я тільки син бідного дячка з Пісок… Я – сьомий, а всіх тринадцятеро. Я – посередині. До мене: Василь, Проня, Пелагія, Михайло, Ірина, Іван, після мене: Оксана, Євген, Кость, Олександра, Наталка, Сергій».
«Сім’я Тичин (Тичиніних) на ті часи бідна, засмикана нестатками, селянськими клопотами родина, – писав дослідник життя і творчого шляху письменника С. Тельнюк: – …І все ж, щось у ній було особливе. Всі Тичини… талановиті, тягнулись до творчості».
Люди, які пам’ятали Григорія в молодості, твердили, що ця людина відрізнялася від міщан не тільки одягом (носив піджак, сорочку зі стоячим коміром, мав добротні чоботи), не тільки красою, а й міськими замашками й неабиякою енергійністю. Він усе любив робити «на панську ногу». Так, примушував малих розчісувати волосся за панською модою, називав їх «по-панськи» Мішею, Ванею, Павлушею, Ксенею. Навіть дружину, хоч вона й противилась цьому, кликав Машею. Схиляння перед усім панським, а значить, не своїм, автоматично російським, призвело до того, що батько змінив прізвище на Тичинін.
Батько любив дітей, однак зловживав спиртним і, коли хтось попадав під гарячу руку, міг жорстоко побити. Саме від таких побоїв і помер малий Костик, а його смерть примусила батька терпіти муки совісті й ще частіше заглядати в чарку.
Дяк Григорій Тимофійович Тичина вирізнявся серед односельців ще і своєю неординарністю. «Часто отец мечтал вслух о том, чтобы через