Одесская антология в 2-х томах. Том 2. Этот город величавый был написан, как сонет… ХХ век. АнтологияЧитать онлайн книгу.
дуже соромно, що я виступив таким «барчуком», я раптом схопивсь з ліжка і, під провідництвом караульного, поніс ту парашу до вбиральні, де опорожнив духовиту посудину і гарненько вимив її під струменем чистої води. З того часу оті «походи» з парашею стали для мене чимось на взір розривки: іноді побачиш що цікавого, наткнешся на товариша, що теж несе таку парашу, а то й слово цікаве почуєш і дізнаєшся, кого «свіжого» ще привезли.
Я не пам’ятаю, щоб мене допитували у в’язниці. Лише якось сам граф Шувалов прибув до в’язниці, щоб відвідати в’язнів. В’язнів, в тому числі й мене, приводили в управління в’язниці, де пребував «сіятельний». Він не сидів, а стояв коло столу. Мене підвели до нього. Він постарався набрати добродушного вигляду, взяв мене за ґудзик тужурки, наче добрий приятель, і почав: «Как это вы, сын уважаемого в городе нотариуса, приняли участие в студенческих волнениях?» «Его сиятельство» почав мене поучати (не пам’ятаю, як саме) і нарешті запитав, чому я взяв участь у забастовці і обструкції? Хто мене підмовив? Я відповів, як і на допиті в університеті: «Я выполнял постановление общего собрания моих товарищей». Рука «сиятельного» залишила мій ґудзик, обличчя графське стало похмурим, він дав якийсь знак, і караульний відпровадив мене знову в мою камеру.
Студентів здебільшого не тримали у в’язниці довго. Через 7 чи 8 днів мені сказали, що я звільнений з університету і мушу виїхати з Одеси. В супроводі жандармів мене відвезли на вокзал, провели в якусь кімнату, де сталося моє побачення з батьками. Від батька дізнався я, що мене висилають з Одеси, але місце висилки можу обрати я сам. Батько сказав, що він уже списався з нашими родичами в Куп’янську, і я поїду до Куп’янська. Білет був уже взятий, чемодан з речами привезений. І от я попрощався з батьками, взяв білет в кишеню, а чемодан в руку і вийшов на перон. Проводжати мене не дозволили нікому, але я вже був «вільний» і без участі жандарма сів у вагон. Я бачив, що на вокзал привезли ще й других студентів.
Разом зі мною у тому ж самому вагоні їхало ще два студенти, мені незнайомі, з інших факультетів. Присутність товаришів трохи розігнала мій сум. Один з них – українець – чудесно читав нам напам’ять байку Леоніда Глібова «Вовк та ягня». Байка підійшла до нашої ситуації.
Поки стояв потяг, до нас несподівано зайшов незнайомий мені студент-медик Данський. Він не був репресований і опинився на вокзалі по своїй якійсь справі. Побачивши в потязі трьох студентів, він, дізнавшись, що це «изгнанные правды ради», увійшов у наш вагон, потиснув нам руки і сказав, що це велика честь для нього бути з нами при нашому від’їзді. Він сказав, що з великою пошаною ставиться до нас. Запевнив, що наша справа не загине. Прохав нас не падати духом, бути веселими, бадьорими. Перед нами, казав він, ще ціле життя. Не будьте похмурими, будьте жадними до життя. Під кінець, щоб звеселити нас, проспівав дві шансонетки. Пролунав 3-й дзвінок. Данський розцілувався з нами і скочив з потягу. <…>
Коли мене було заарештовано, батько мій звернувся із запитом