Ніхто. Міне Ґ. КирикканатЧитать онлайн книгу.
ретельно вивчив ресторан, закручений, відповідно своїй назві, мов той равлик.
Дізнався, що через чорний хід лише ходить персонал і підвозять продукти. Найпросторіша зала ресторану – на верхньому поверсі – йому, природно, не підходила, бо була віддалена як від входу, так і від чорного ходу.
Урешті-решт зупинився на маленькій підвальній залі без вікон, куди з першого поверху вів пандус. Щоб увійти до цього приміщення, де поміж винних діжок стояло всього кілька столиків, треба було пройти вузьким проходом, який добре проглядався, й де треба було стишити хід. Мало воно й іще одну перевагу, непомітну відразу: безсумнівно, тут був третій вихід, що вів прямо на вулицю, через який закочували діжки.
«Бог трійцю любить…» – промайнуло в голові.
Працівники «Лос Караколеса» швидко звикли до іноземця, який щодня в той самий час з’являвся в ресторані з незапаленою цигаркою в зубах, спершу заходив до вбиральні, а тоді сідав за той самий із нечисленних столиків у підвалі.
Це був молодий чоловік, кремезний, можна сказати, що й гарний. Мав атлетичну статуру, але замкнене, суворе обличчя. Утім, коли він, уважно добираючи слова, намагаючись не помилятися, робив замовлення, голос його звучав приємно, надаючи йому інтелігентності.
Невдовзі кухарі біля печі на вході в ресторан почали вітатися з ним. Потім почали питати, як справи. Офіціанти резервували його столик, не садили за нього інших клієнтів, коли він мав прийти.
Ну, був він дивакуватий зі своєю незапаленою сигаретою та ритуалом відвідування вбиральні, але ж від нього не було жодної шкоди. У наш час, коли божевільних довкола повно, в кожного є якась своя манія.
ОСТРІВ
6 січня, Туреччина
У пасажирському салоні горіли лише аварійні лампи, і, хоч фасад прилеглого до салону кафетерію був цілком скляним, бляклого освітлення поромної пристані не вистачало, аби всередині було видно.
Ззовні годі було роздивитися, що за одним із безлюдних столиків сидять двоє чоловіків.
Аби зрозуміти, що чоловіки належать до світу темряви, їм не треба було навіть виходити на світло.
У тому світі за добрі наміри могли зненацька впекти в живе, а наївність каралася смертю.
Отже, це були двоє безжалісних мисливців.
Коли вони навіть отак сиділи без жодного поруху, то все одно випромінювали якусь досить-таки загрозливу енергію. Якусь хижу рішучість, що її радше вчує тварина, аніж людина…
Жах вселяв не стільки їхній зовнішній вигляд, скільки пози. Обидва при тілі, але один – масивніший. І ця масивність була не в габаритах чи вазі5. З першого погляду було зрозуміло, що чоловік – колишній борець. Шиї майже немає, а загривок такий, що рукою не вхопиш.
В Організації йому, звісно, дали прізвисько Безшийко, але позивний у нього був короткий, як того вимагали правила: До.
Інший, не такий масивний, вважав нотні позивні, що їх Організація роздавала так, ніби розумілася на музиці, повною дурницею.
Перед кожною операцією для нього