Канцелярія хрестових походів. Остап УкраїнецьЧитать онлайн книгу.
інський до міста Галицьким трактом, себто з боку Княгинина, де спинився дати милостиню сільській жебрачці, у супроводі невеликого обозу, але верхи, не порожнем, бо на обозі їхав невеличкий маєток у золоті та коштовностях, але голічерева, бо погода стояла жарка й вимоги власного тіла явно взяли гору над вимогами пристойності. Чого з’ясувати не вдалося – то це коли саме він приїхав. Усі пам’ятали якісь деталі, але ніхто не міг сказати достеменно, що то був за день. Зрештою, комісія погодилась на тому, що шановний пан прибув до Станіславова першого дня реконструкції фортеці.
Тут, звісно, заперечать місцеві вірмени, котрим на той момент належала значна частина тяглової худоби, яка була в місті. Вони скажуть, що того дня, коли муляри почали випрохувати в них в оренду вози для перевезення будівельного каменю, який був їм потрібен у немислимих кількостях, Лєв Бжезінський уже кілька днів як жив у вигідному дерев’яному будинку саме на межі польської та вірменської частин, і своєю присутністю ніяк нікому не допікав. Проте вірменів слухати ніхто не став, бо, зрештою, великої погоди день прибуття голопузого шляхтича до міста на Галицькому тракті нікому не робить. А що все найцікавіше почалося докладно в день перебудови фортеці, то й лічити час, мабуть, варто-таки з нього. Ясно, що звинуватити комісію в байдужості чи непрофесіоналізмі не вийде, бо входили до складу ті люди, котрі й ініціювали її створення. Але вони могли б працювати і краще. Скажімо, розпитати людей із трохи дальших сіл, у яких він мав зупинятися дорогою. Останню перед Станіславовом зупинку Бжезінський зробив у Бурштині, над Гнилою Липою, де зупинився вимушено, бо в його возі тріснула вісь, яку довелося терміново міняти. Місцеві, котрі мали з ним до діла, кажуть, що він з усіх сил намагався зійти за свого, навіть говорив із ними русинською. У русинській мові в нього чувся страшний валаський акцент із оканням та иканням, і місцеві русини з усіх сил старалися заговорювати польською, щоб тільки уникнути такої наруги над власною мовою. Цікаво й те, що після заміни осі Бжезінський навідріз відмовився рушати, аж доки не прийшов місцевий ксьондз і не освятив йому зремонтовану фіру. Усього дві деталі, але далі ми побачимо (якщо будемо дивитися достатньо пильно), як сильно вони докладаються до загальної історії.
Проте більшість із вас, мабуть, чули про ці події з нотаток різних любителів таємниць (щоб не називати тут зайвих прізвищ) чи ще звідкись, але ж навряд чи ви знаєте, що там сталося насправді, бо з міської хроніки та з архівів усі згадки про цей період були старанно вичищені. Найцікавіше те, що разом із будь-якими згадками про самого Льва Бжезінського із документів зникли згадки ще про трьох осіб, котрі, на відміну від одіозного шляхтича, приїхали до Станіславова саме в перший день його перебудови. Усі троє рухалися з різних напрямків, в’їжджали та входили до міста через різні брами і, правдоподібно, у різний час, тому, здається мені, цікавіше та доречніше буде оповісти саме про них, а не вкотре переповідати старі побрехеньки про череватого Льва. З цим і починаємо. Отче, благослови.
РОЗДIЛ 1
У якому під місто різними шляхами прибувають троє дуже різних людей
Найраніше, щойно відчинилася Вірменська хвіртка, до міста ввійшов молодий хлопець у вицвілій на темно-сірий колір сутані без жодних пожитків. Він пройшовся завулками, які відділяли хвіртку від Ринку, обдивився з усіх боків ратушу, зазирнув до палацу, котрий тоді вже почали розбирати, потинявся трохи біля галицької брами, розглядаючи ще недобудований кам’яний костел, покрутився біля університетської колонії і, не знайшовши для себе наразі нічого цікавого, повернувся назад тим само шляхом, яким зайшов.
Позаяк вози, що їх муляри орендували в місцевих вірменів, їздили виключно через Галицьку браму, дорога на Заболотів була вільна і не розбита колесами. Тому спудей, котрого, до речі, звали Тиберій, спокійнісінько пройшов стежкою до села, що лежало, може, хвилин за десять ходу від міських валів. Він завертав у кілька хат, аж поки знайшов собі притулок у жінки, котра радо впустила його до себе за плату, до якої вельми вдатні всі молоді спудеї. Направду, приїхав до міста він іще звечора, але що в кишені не мав ні гроша, справедливо вирішив зупинитись у передмісті, напитавши собі якоїсь роботи, за яку мав би дах над головою і щось поїсти.
Стеха, котра в обмін на певні послуги впустила до себе Тиберія, уже деякий час жила солом’яною вдовою, чи, як вона сама всім казала, вдовою. Її чоловік, котрого також звали Тиберієм, воював із турками, був під Журавно, а звідти, замість їхати додому, поїхав спершу з козаками Гоголя, а потім, як подейкували, на Січ. На цьому вона сама для себе вирішила, що її короткий і не дуже вдалий шлюб закінчено, і залишилась на чоловіковій господарці, якої більш ніж вистачало для того, щоби прогодуватися і навіть принагідно прогодувати заблукалого спудея.
Треба сказати, що Тиберія вона пустила спершу з жалощів і щойно після вечері вигадала йому краще застосування. Той, надійшовши з протилежного боку села, спершу слізно просився на ніч у кілька хат далі по вулиці, раз у раз підкріплюючи своє прозове прохання дурнуватими пісеньками, за які заробив кілька прицільно кинутих яблук і ґулю на лобі. Стеха ж, мало того що була добросердою, ще й не хотіла зайве слухати школярських пісень, і