Ялта. Ціна миру. Сергей ПлохийЧитать онлайн книгу.
військових очільників на кілька днів раніше? Рузвельт спочатку відкинув цю ідею, але Черчилль продовжував наполягати й запропонував включити представників Міністерства закордонних справ. Рузвельт зрештою здався, погодившись відправити делегації на чолі з Едвардом Стеттініусом та генералом Джорджем Маршаллом до Мальти раніше, але відмовився змінити власний графік{40}.
Наполегливість прем’єр-міністра була предметом дотепів серед оточення президента на «Квінсі», а Анна пізніше згадала, як хтось говорив, начебто від Сталіна прийшла телеграма: «Я сказав “Ялта”, а не “Мальта”». Рузвельт доклав усіх зусиль, щоб Сталін не запідозрив двох західних лідерів у «змові» проти нього. Він вважав, що найкращою стратегією за цих обставин було не проводити передконференційну зустріч. Однак Черчилль активно спонукав президента до вироблення спільної стратегії. Виявилося, що Черчилль виграв битву, але програв війну: Рузвельт приїхав на Мальту, але влаштував свій графік так, щоб не залишити часу для дискусії по суті. Болен уважав, що важливішим, ніж занепокоєння президента щодо можливої реакції Сталіна, було його «загальне бажання уникати жорстких позицій та імпровізувати на місці, спираючись на власну інформацію та настрій іншої сторони»{41}.
Черчилль фактично залишився на самоті. Головна мета британської зовнішньої політики в Ялті була такою ж, як і за часів наполеонівських війн: запобігти пануванню в Європі єдиної сили, яка, взявши контроль над західною частиною континенту, становитиме смертельну загрозу для Великої Британії. У численних промовах Черчилль подавав цю політику з точки зору британської боротьби з тиранією та агресією. Силою із загальноєвропейськими орієнтирами в перші десятиліття ХХ століття була Німеччина, і Британія опинилась у союзі зі східним сусідом Німеччини, царською Росією. Із поразкою Німеччини в Першій світовій війні та підйомом комунізму в колишній Російській імперії Радянська Росія посіла місце Німеччини як загроза для європейської стабільності, а Черчилль розпочав активну антикомуністичну кампанію і всередині Британії, і за її межами; на той час він уважав «червону загрозу» набагато небезпечнішою для Європи, ніж німецький імперіалізм.
Нацистський режим відродив німецьку загрозу, і Черчилль був одним із перших, хто застерігав своїх співвітчизників про зростання сили Німеччини. «[Ми] пройшли жахливу віху в нашій історії, коли вся рівновага Європи порушена», – заявив він після Мюнхена. Черчилль ніколи не змінив свою точку зору на комунізм як небезпечну загрозу і не занижував загрозу від його транснаціональних закликів для європейського статус-кво, але після нацистського вторгнення в СРСР у червні 1941 р. він утамував власну антикомуністичну риторику. На кону опинився не тільки захист британських інтересів за кордоном, а й саме виживання Британії. Поборювати одну тиранію за допомогою іншої видавалося правильним{42}.
На час проведення
Meacham,
D’Este,