Кар’єра Никодима Дизми. Тадеуш Доленга-МостовичЧитать онлайн книгу.
коли зовсім не було роботи, він почитував книжки. Частенько траплялися описи балів та прийомів, організованих різними графами й міністрами. Він знав – якщо книжки писали правду, – що на таких великих прийомах зазвичай буває багато людей, не знайомих між собою, тож йому має вдатися цей ризикований намір. Особливо якщо не буде надто виділятися серед гостей.
Родина Бартеків сиділа за столом і їла картоплю, запиваючи чаєм.
«Їжа, багато їжі, – думав Дизма, – м’ясо, хліб, риба…»
Вмившись над умивальником, він розчесав скуйовджене волосся і одягнув накрохмалену сорочку.
– Таки на весілля йде, – сказала Валентиниха. Її чоловік глянув на квартиранта і буркнув:
– Що нам до того.
Дизма ледве застібнув тугий комірець, зав’язав галстук і одягнув фрак.
– Їжа, багато їжі, – шепотів.
– Що ви кажете?
– Нічого, до побачення.
Повільно зійшов по сходах, застібаючи габардиновий плащ.
Під найближчим ліхтарем ще раз передивився запрошення і констатував, що там не було імені адресата. Сховав його до кишені, а конверт порвав і викинув геть.
Він ще слабо орієнтувався у місті і, хвилину вагаючись, зрештою вирішив іти знайомою дорогою. Повернув на Залізну, на розі Холодної звернув у бік костелу. Звідти вже було видно Електоральну та Банкову площу.
На вулицях кипіло вечірнє життя робітничих кварталів. З шинків лунали хриплі звуки гармоні, брудними тротуарами вешталися групи підлітків і молодих робітників у розстібнутих піджаках і без комірців. Дівчата по троє, по четверо, взявшись під руки, хихотіли й пошепки перемовлялися. Старші жінки з дітьми на руках стояли біля воріт або сиділи на винесених з помешкань табуретах.
«Субота», – подумав Дизма.
На Електоральній теж юрба: євреї, які святкували шабат, заполонили не тільки тротуари, а й вулицю. Коли він дійшов до Театральної площі, годинник на ратуші показував уже п’ять по восьмій. Піддавши ходу, вже за хвилину був перед готелем.
Він бачив, як раз за разом заїжджають блискучі автомобілі, як виходять з них елегантні люди, зодягнені в хутро, незважаючи на спеку.
Він почувався невпевнено.
Чи зможе він загубитися серед них?..
Голод, однак, переміг. Наїстися, будь-якою ціною поїсти! Нехай собі потім викидають за двері. Корона з голови не спаде.
Стиснувши зуби, він зайшов.
Поки розглядався, лакей забрав його пальто і капелюх, а якийсь ґречний пан поштиво провів його аж до дверей зали і навіть, уклонившись, їх відчинив.
Перед очима Никодима Дизми постала величезна біла зала, чорні плями фраків, розкішні вечірні туалети дам. Аромати дорогих парфумів і ґвалт голосів трохи одурманили його.
Він завмер біля дверей, коли раптом зауважив перед собою пана, що поштиво вклонявся, і його витягнуту руку. Машинально подав свою.
– Дозвольте представитись, Антоневський, особистий секретар прем’єра. Дозвольте від імені пана прем’єра подякувати за те, що зробили нам ласку прибути сьогодні. Будь ласка, пригощайтесь, ось закуски.
Він не закінчив і підбіг до