Усі гетьмани України. Легенди. Міфи. Біографії. Игорь КолядаЧитать онлайн книгу.
етнічній ситуації, яка існувала тоді в Україні, де жили представники різних народностей і віросповідань. Його політична лінія в цьому непростому питанні відрізнялася великим тактом і терпимістю. Так, щодо католиків, які прихильно ставилися до повстанців, не чинилось ніяких репресій. Відомо також, що у зверненні до польського селянства гетьман обіцяв «звільнити всіх від повинностей і робіт». У подальшому він заявляв, що «непристойна і тяжка справа, коли хто силує неохочих до своєї віри».
Отже, Богдан Хмельницький стояв біля джерел створення Української держави, якій були властиві свої етнічні риси. Безумовно, гетьману слід було подолати значні труднощі, перш ніж він відійшов від традиційних поглядів «козацького автономізму» до ідеї створення незалежної власної держави. Реалізована у вигляді стрункої системи органів влади, господарських, фінансових, політичних і судових атрибутів, вона показала життєздатність і великі перспективи для свого розвитку.
На спільній платформі боротьби проти панування Речі Посполитої і національно-релігійного гноблення об’єдналися різні соціальні верстви – козацька старшина, українська шляхта, православне духовенство, міщани, селянство і рядове козацтво. Але це був соціально неоднорідний табір, усередині якого існували гострі суперечності, котрі часто-густо виливалися у прямі конфлікти. Заслуга Хмельницького полягала в тому, що за найскладніших внутрішньо- і зовнішньополітичних обставин він зумів підтримувати відносну стабільність і в інтересах загальнонародної справи не допустив розколу повстанської армії на протидіючі угруповання.
Існували також суперечності й усередині козацької старшини – панівного на той час стану. Частина представників гетьманської адміністрації, в першу чергу вихідці із шляхти (І. Виговський, П. Тетеря та ін.), прагнули до швидкого збагачення, придбання землі й залежних селян. Інша група обстоювала в цих питаннях радикальнішу позицію і не бажала допустити феодалізації козацької старшини, перетворення її у поміщиків та поновлення феодального землеволодіння у великих розмірах. Спираючись на збройну силу народу, М. Кривоніс, Д. Нечай та ряд інших полковників часто в розв’язанні соціальних питань ішли далі самого Хмельницького.
На різних етапах Визвольної війни гетьман проводив гнучку й диференційовану соціальну політику. У головному й визначальному питанні про землю він вважав, що необхідно зберегти дрібне церковне землеволодіння і не допустити відродження великих поміщицьких латифундій. Не випадково протягом 1648—1653 років канцелярія Б. Хмельницького видала всього 17 універсалів, що підтверджували право шляхти на маєтки, і лише чотири універсали, згідно з якими вона наділялась новими землями. Козацька старшина за цей час не одержала жодного з таких універсалів. Результативність боротьби козацьких мас була такою, що навіть у перші післявоєнні роки представники гетьманської адміністрації не могли скористатися наданими їм царським урядом