Олмейрова примха. Джозеф КонрадЧитать онлайн книгу.
його сучасників, незалежно від того, будували вони мости чи руйнували їх, відкривали загублені світи чи застерігали від повернення до витоків історії. «Понад усе мене вражає ваша здатність занурити людське у неможливе і знизити (чи підняти?) неможливе до рівня людського», – писав Дж. Конраду Герберт Велс, і саме на ґрунті осмислення феномену людського вибудовується для читачів ХХІ століття зв’язок між Велсом, соціально ангажованим засновником філософської фантастики нового типу, й Кон-радом-мислителем, персонажі якого у своїх мандрівках також долають цивілізаційні виміри часу. Випадкова зустріч на борту пасажирського судна, що поверталося з Австралії в Англію, Конрада-мореплавця й майбутнього письменника Джона Голсуорсі перетворилася на довгу міцну дружбу. Двом майстрам психологічної прози, здається, було легше порозумітися, ніж соціалісту Велсу й метафізику Конраду, втім, рецепція творів один одного, здійснена Конрадом і Голсуорсі в різні часи й з різного приводу, свідчить про глибший первень творчого діалогу між ними. Так, Конрад у відомому есе про Джона Голсуорсі відзначав майстерність, з якою останній узагальнює, концептуалізує передмодерний стан інститутів Сім’ї, Суспільства та Мистецтва. Голсу-орсі ж у статті про природу художньої творчості вдається до близької конрадівським натхненної романтичної метафори, коли порівнює життєвий досвід митця з вогненною лавою, що проривається крізь отвори у тонкому шарі буденної свідомості, тоді як мистецький талант надає тій розпеченій магмі форми літературних персонажів та інших мистецьких образів. І дотепер окреслений таким чином Голсуорсі принцип синтезу плинного, суб’єктивного та об’єктивного досвіду може бути конструктивним для рецепції Конрадо-вих текстів.
Як свідчать доскіпливі біографи Конрада, коли той зійшов на сушу із корабельної палуби, літературний успіх дався йому нелегко. Втім, однодумців прозаїку не бракувало, й ідеться не лише про прихильників неоромантичних образів та концептів або про авторитетного й доскіпливого в артистичних питаннях Генрі Джеймса. Вектори Конра-дового пошуку, як найкращим чином утілити авторську «віру в декілька простих істин», визначав також досвід Гі де Мопассана і Золя, Гюстава Флобера, Івана Тургенева. Модерністська генерація письменників та критиків початку 1920-х поставилася до індивідуального стилю Конрада по-різному: серед блумсберійців найбільше розуміння його прози виявила В. Вулф, тоді як Е.М. Форстер висловився про неї двозначно. Між тим саме з роману Форстера «Подорож до Індії», який вийшов друком у рік смерті Джозефа Конрада, можна вести відлік функціонування в літературі доби модернізму своєрідного конрадівського культурного коду, позначеного синтезом фактичного й фікційного, історичного й міфологічного, індивідуального й універсального.
Досвід Конрада у створенні поліфонічної психологічної прози з яскраво вираженою філософською тенденцією вважали плідним для себе багато