Тотем і табу. Зигмунд ФрейдЧитать онлайн книгу.
що пензель з полотном не розлучав,
Подібний був до дивного Да Вінчі,
Який своїх творінь ніколи не скінчав].
Стало приказкою те, як повільно працював Леонардо. По найретельніших попередніх дослідженнях, він писав «Святу Вечерю» у міланському монастирі Санта-Марія делле Граціє упродовж трьох років. Один з його сучасників, письменник Маттео Банделі, що був тоді молодим ченцем у монастирі, розповідає, що Леонардо часто, рано вранці видершись на риштування, не випускав пензля з рук до сутінків, навіть не думаючи про їжу чи питво. Потім, по кілька днів, не торкався роботи; іноді годинами вистоював перед живописом і втішався, оглядаючи його. Іншим разом, просто з Міланського замку, де саме формував модель кінної статуї Франческо Сфорци, він приходив до монастиря, щоб покласти кілька мазків на одну з фігур, і одразу йшов геть[10]. За словами Вазарі, він чотири роки працював над портретом Мони Лізи, дружини флорентійця Франческо дель Джокондо, і ніяк не міг довести роботу до кінця. Ця обставина також може пояснюватися тим фактом, що картина ніколи не була передана замовникові, а залишилася у Леонардо, який взяв її з собою у Францію[11]. Придбаний королем Франциском I, портрет зараз становить один з найбільших скарбів Лувру.
Порівняння свідчень про стиль роботи Леонардо з вмістом надзвичайно численних залишених ним ескізів і етюдів схиляє нас відкинути припущення, буцімто у ставленні Леонардо до свого мистецтва могла виявлятися мінливість чи несталість. Навпаки, відзначається цілковите занурення у роботу, багатство варіантів, вибір між якими передбачає вагання, вимоги, які складно задовольнити, і гальмування у виконанні, яке неможливо виправдати самою тільки гонитвою творця за ідеалом. Від самого початку типова загайність Леонардо у роботі видається симптомом цього гальмування, провісником його відвернення від живопису у пізніші роки[12]. Саме воно визначило – не сказати б, що геть незаслужену – долю «Святої Вечері». Леонардо не міг примиритися з особливостями фрескового живопису, який вимагає швидкої роботи – доки ґрунт залишається вологим; з цієї причини митець обрав олійні фарби, повільне висихання яких дозволяло йому працювати над картиною відповідно до його гумору, настрою і вільного часу. Але ці фарби не трималися на стіні, відвалювалися від ґрунту; до цього додалися нерівності муру й подальша лиха доля будівлі – все разом спричинило неминуче псування живопису[13].
Унаслідок неуспіху дальших спроб з тим самим технічним експериментом, загинуло зображення кавалерійської битви при Анґ’ярі на стіні Дорадчої Зали Синьйорії у Флоренції, до якого він згодом узявся у суперництві з Мікеланджело і теж покинув незавершеним[14]. Складається враження, що тут сторонній інтерес до експериментаторства спершу підтримував у Леонардо художника, а згодом спричинив до пошкодження твору.
Вдача Леонардо виявляє також інші незвичні риси й сповнена суперечностей. Доволі наочними видаються певна його бездіяльність і байдужість. У часи, коли кожне прагнуло здобути якнайширший простір для своєї діяльності, що, звісно, потребувало енергійного
За W. von Seidlitz
За W. von Seidlitz Leonardo da Vinci, der Wendepunkt der Renaissance, 1909. Том ІІ, с. 48 (
W. Рater: «У певний період свого життя він, безперечно, майже перестав бути художником» (Die Renaissance. Aufl. 2. 1906). (
Пор. у W. von Seidlitz,
Як видається, у 2011–2012 група, очолювана Мауріціо Серачіні, отримала докази існування під фресками Вазарі давнішого муру з залишками фрески Леонардо, яка вважалася цілковито знищеною (