За п’ять кроків до кохання. Рейчел ЛиппинкоттЧитать онлайн книгу.
надовго?
Вона не відповідає. Якби не її гримаса, подумав би, що вона мене не чула.
– А, до мене дійшло. Я такий красунчик, що навіть слів дібрати не можеш.
Це досить зачіпає її, щоб дістати відповідь.
– Тобі хіба не треба здавати кімнати своїм «гостям»? – гиркає вона, обертаючись обличчям до мене й стягуючи з нього маску.
На мить вона захоплює мене зненацька, і я сміюся, здивований її прямотою.
Це справді її дістає.
– Погодинно здаєш чи як? – питає вона, звужуючи темні очі.
– Ха! То це ти підглядала в коридорі.
– Я не підглядаю, – парирує вона. – Це ти приперся за мною сюди.
Слушне зауваження. Але вона точно підглядала першою. Удаю, що спантеличений, і підіймаю руки, глузливо визнаючи поразку.
– Хотів відрекомендуватись, але з таким ставленням…
– Дай-но вгадаю, – перериває вона. – Вважаєш себе бунтарем. Плюєш на правила, бо так ти хоч якось почуваєшся господарем ситуації. Правду кажу?
– Ти не помиляєшся, – я відступаю, а тоді буденно притуляюся до стіни. – Гадаєш, це симпатично? – посміхаюся до неї. – Тобто ти, мабуть, вважаєш це надзвичайно чарівним. Стоїш у коридорі бозна-скільки часу й витріщаєшся.
Вона закочує очі, явно не в захваті від мене.
– Здавати свою палату друзям для сексу – це точно несимпатично.
А, вона справжня пай-дівчинка.
– Сексу? Та що ти, ні. Вони збиралися влаштувати там трохи галасливі збори книжкового клубу десь на годину.
Вона зиркає на мене, явно не в захваті від мого сарказму.
– А. Он воно що, – кажу я, схрещуючи руки на грудях. – Ти щось маєш проти сексу.
– Звісно, ні! У мене був секс, – каже вона, і її очі розширюються, коли ці слова вивалюються в неї з горла. – Це нормально…
Це найбільша брехня, яку я чув за цілий рік, а я ж практично оточений людьми, котрі намагаються підсолодити той факт, що я помираю.
Я сміюся.
– «Нормально» – це якось не дуже схвально, але я шукаю спільну мову скрізь, де можна.
Її густі брови суворо сходяться.
– У нас немає нічого спільного.
Я підморгую – надто вже весело дражнити її.
– Холодна зустріч. Мені подобається.
Двері зі стукотом відчиняються, і влітає Барб, від чого ми підстрибуємо, здивовані несподіваним галасом.
– Вілле Ньюмен! Ти що тут робиш? Тобі не можна йти з третього поверху після того, що ти утнув на тому тижні!
Я озираюся на дівчину.
– Ось і маєш. Ім’я до твого маленького психологічного портрета. А твоє як?
Вона гнівно зиркає на мене, швиденько натягуючи маску знов на рота, доки Барб не помітила.
– Я тебе ігнорую.
Непогано. Пай-дівчинка має норов.
– І явна улюбленка вчительки.
– Шість кроків, завжди! Ви обоє знаєте правила!
Я усвідомлюю, що стою надто близько, і відступаю на крок, коли наближається Барб, врізаючись у напружений простір між нами. Звузивши очі,