Дивачка, що закохалася в мозок. Венди СузукиЧитать онлайн книгу.

      Вступ

      Якось уранці я прокинулась і зрозуміла, що досі позбавлена життя. Маючи майже сорок років за плечима і різноманітні винагороди на полицях, ставши відомою на увесь світ нейробіологинею, я досягла того, що багато людей розглядають як геть усе. Я втілила мрію свого життя, ставши керівником власної – успішної та дуже шанованої – нейробіологічної лабораторії обійнявши посаду професора в Нью-Йоркському університеті. Здобути все це було надзвичайно важко з дуже багатьох причин. Переважна більшість моїх подруг від часів аспірантури, де, до речі, хлопців та дівчат було п’ятдесят на п’ятдесят, так чи інакше відійшла від науки. Причини були ті самі, з якими стикаються жінки в будь-якій професії: їхні чоловіки отримали роботу в таких місцях, де не було можливості займатися наукою, або вони зробили перерву, щоб народити дітей, а потім вирішили, що повертатися в науку буде надто складно чи неможливо. Імовірно, їх знеохотила надто велика конкуренція в отриманні грантів або вони просто стомилися від нескінченних годин роботи за невеличку платню і знайшли кращі пропозиції для застосування власного таланту й творчості. Натомість жінок на кшталт мене, які спромоглися втриматися в науці, дуже мало, і нас можна перелічити ледь не по пальцях. Точніше кажучи, зараз кількість жінок серед наукових співробітників у більшості основних американських дослідних центрів становить у середньому 28 відсотків. Несподіване та стрімке, немов на американських гірках, падіння частки жінок з 50 відсотків в аспірантурі до 28 відсотків у наукових відділах – ніби величезне миготливе неонове попередження: «Стережіться! Це територія неабияких складнощів!».

      Попри цю невтішну статистику я вперто рухалася вперед: публікувала безліч статей у престижних наукових журналах та отримувала винагороди за свою роботу з анатомії та фізіології функції пам’яті в мозку. Для жінок-учених я була зразком, і колеги мене дуже шанували. Якщо вірити паперам, я побудувала зіркову кар’єру та мала бездоганний послужний список. До того ж, мені подобалася наука – це було моїм справжнім захопленням.

      Що ж було не так? Ну… усе інше.

      Якщо казати відверто, моє життя було досить пригніченим. Утілюючи свою заповітну мрію, я геть забула про існування звичайного спілкування, а також поняття «бойфренд», у своєму полі зору я не мала жодного чоловіка, крім колег. Через це стосунки з членами мого відділу та моєї лабораторії були напруженими. Коли мій старший колега, разом з яким я викладала, вирішив, що буде писати запитання до екзамену, перевіряти роботи та проводити лабораторні іспити найостаннішої миті, виявилося, що я абсолютно не здатна йому заперечити. Коли одна зі студенток вирішила (не повідомивши мене) значну частку часу, який мала б проводити разом зі мною в лабораторії, присвятити репетиторству, щоб трішки заробити, мене охопило обурення. Я була здатна спілкуватися з іншими вченими у своїй лабораторії лише крізь призму роботи – чи, точніше кажучи, дійсно важку працю без жодних перерв. Я не була спроможна розмовляти з ними про щось інше в житті, бо – з моєї точки зору – у житті не було нічого іншого. О, а я ще не казала, що до того ж була товстою? Двадцять фунтів[1] зайвої ваги, якщо бути точною. Я почувалася жахливо і вперше в житті не розуміла, що робити й у якому напрямку йти далі. У мене дуже добре виходило проводити дослідження та будувати кар’єру, але виявлялося, що

      в реальному житті я нічого не тямлю. Не зрозумійте неправильно, мені подобалася моя справа, і я завжди з пристрастю ставилася до науки. Але чи можливо жити