Зловити промінь щастя. Светлана ТаланЧитать онлайн книгу.
на якому розмістився оркестр. Ми стояли, зачаровані музикою, бо ніколи подібного не чули, навіть тих музичних інструментів не бачили. На звуки оркестру почали підтягатися люди з усіх кінців села. Потім був мітинг, після нього виступали самодіяльні актори з міста. Я ніколи не забуду це свято – перший день нашої перемоги. Скільки ж то радощів було в очах людей! Радощів і смутку, бо ще тривала війна, всі чоловіки були на фронті, і жінки не знали, чи повернуться вони додому, чи ні.
Що таке смерть, нам було відомо не за чутками, бо зіткнулися з нею ще в ранньому віці.
У голодний сорок шостий рік у нашому селі з’явилися два нетутешні хлопчики восьми та десяти років. За плечима у них були торбинки з якимись речами. Діти ходили селом та вимінювали домашні речі на харчі. Якось надвечір вони постукали до нашої хати. Привіталися російською мовою. Мати пустила їх досередини.
– Сідайте, рідненькі, – запропонувала вона. – Відпочиньте.
– Дякуємо, – відказали ті в один голос та примостилися на ослінці. Сіли, а самі очі продали на стіл, де стояли глиняні полумиски. Там було порожньо.
– Хто ви? Звідки будете? – запитала мама.
– Я – Коля, – сказав менший. – А це мій братик Вася. Ми з Москви.
– Як то?! З самої Москви? – здивувалася мати.
– Так. Ми жили з татом та мамою. Батька на війні вбито, а мама померла, – розповів Вася. – Родичів у нас нема, то щоб з голоду не померти, ми зібрали татові й мамині речі та й пішли по селах міняти на харчі.
– І так далеко зайшли, – зітхнула мати.
– Бо не всюди можна дістати їжу, – по-дорослому сказав Коля. – Люди самі голодні. Голод.
– І там, у Москві, теж голодно?
– А звідки ми візьмемо харчі? У дитбудинок не хочемо, тому й мандруємо селами. Усюди люди бідують.
– Так воно й є. А де ж ви ночуєте?
– Де прийдеться. Іноді люди пускають переночувати, а коли й у лісі.
– А далі? Що ви будете робити, коли надворі стане зимно? – допитується мама.
– Додому повернемося, – серйозно відповів старший братик. – Дорогу туди я знайду.
– Як то?
– Люди добрі підкажуть. Тітонько, а вам не потрібна тепла кофтина? Вона майже нова! – Вася швиденько зняв торбинку з плечей.
– Ні, дитинко, – зітхнула мати. – Нам потрібні харчі.
– Тоді ми підемо далі, – чи то сказав, чи запитав Вася.
– Зачекайте. Ніч на порозі. Куди ви підете? Повечеряєте з нами, відпочинете, а завтра вже рушите далі, – сказала мама.
Ми потіснилися за столом. На вечерю у нас було по вареній картоплині без хліба та компот із грушок-дичок, які ми назбирали в лісі. А щоб він був солодкий, Тьотя натерла цукровий буряк та відварила його у воді. Так званий сироп правив замість цукру, а відварений та віджатий буряк залишили на сніданок. Хлопчики як за себе кинули ті картоплинки, запили компотом, подякували й одразу ж повеселіли. Вони були чимось схожі на нашого Стьопочку – такі ж гарненькі та біляві. Можливо, тому вони швидко з ним потоваришували. Коли старші впоралися надворі та зайшли до хати, то всі троє спали на долівці, обійнявши один