Майстерня ляльок. Элизабет МакнилЧитать онлайн книгу.

      – Мав справи, – відповідає Сайлас і водночас дивується, чому це він так довго уникав тепла і гамору «Дельфіна». Йому тут подобається, в цьому місці добрий ель, а випадково підслухані розмови – ще кращі.

      Якась молода дівиця сидить за столиком навпроти Сайласа, її сукня опустилася так низько, що оголює рожеві півмісяці її сосків. Вона голосно регоче і ляскає сивочолого чоловіка по грудях. У волоссі в неї, як завжди, страусине перо, пофарбоване в рожевий. Мадам спішить до неї.

      – Слухай-но сюди, Блубел. Я не дозволю тобі так ганебно поводитися у присутності наших шанованих гостей…

      Сайлас стискає свій напій у руці, і навіть піна бренді нагадує йому колір її волосся. Айріс – так Альбі її представив. В її очах, двох дещо запалих виїмках, містилися такі знайомі йому самотність і туга. Так, наче його з цією дівчиною поєднувала якась невидима мотузочка.

      Вона була настільки схожа на дорослу версію Флік, що він ледь не подумав, що то вона і є. Саме та Флік, якою вона була до того, як зникла з гончарні, коли їм було по п’ятнадцять. Якось він намагався продемонструвати їй свою колекцію, вони разом бігли через усе селище. Сайлас пригадує мідний полиск її волосся та витончені руки з виступаючими кісточками.

      Коли вона вперше прийшла до його майстерні, почувався наче джентльмен, що запрошує леді до своєї студії: «Ласкаво прошу до мого світу». Намагається пригадати вираз її обличчя, коли він показував черепи кролика, борсука, зайця, а ще свій найбільший скарб – череп барана із закрученими рогами.

      Він часто повертається подумки до неї, і тепер Сайлас втішений, що побачив, якою вона могла вирости. Флік стала Айріс. Не втопилася у якійсь Стаффордширській річці чи загинула від руки спадкоємця гончарні або під колесами налиганого кучера, а просто втекла до Лондона шукати кращої долі в ляльковій крамниці.

      – Рухайся, Луї! – вигукує хтось, а Сайлас озирається і впізнає трьох художників, що регочуть біля шинквасу. Минуло майже три тижні відтоді, як Луї Фрост і Джоні Мілле заходили до його майстерні, тож іще надто рано намагатися продати їм щось нове. Третій чоловік, Ґабрієль Росетті, узяв Мілле за плечі, і їхні переплетені руки схожі на місток. Луї стоїть на кілька кроків позаду. Його темне волосся божевільно здіймається над головою, наче кульбабка.

      – Панове! Благаю вас… – закликає Мадам, однак Луї вже розігнався і плюхнувся на витягнуті руки. Він гримається долонями об землю. Деренчить стеля. Він обтрушує зі штанів пилюку й шкіриться до відвідувачів. Одні веселяться, інші нахмурено втуплюються у свої страви.

      – Хай живе БПР! – закликає Росетті, і вигук дратує Сайласа. Не тому, що йому заважає шум, а лише через загадковість цієї абревіатури, в яку втаємничені лише вони самі й ніхто більше. БПР? Батальйон чогось-там?

      – Хай живе БПР! – підхоплюють Джоні Мілле та Луї Фрост.

      Луї затягує початок «Марсельєзи»:

      – Allons enfants de la Patrie!

      – Le jour de gloire est arrivé! 11

      – Tais-toi 12, не настав він ще, – гримотить над ними Мадам, і всі затихають.